iBilingua

Сьогодні в продуктовому магазині я просто підійшовши до каси, почала ридати. Коли продавець запитала в мене що трапилось? І чи можу я вам чимось допомогти, я відповіла що мені дуже важко морально і я не можу це в собі тримати.

Людей в цей час в магазині не було. Тоді ми з нею відійшли в бік і вона запропонувала мені виговоритися, говорить вам так стане легше. І справді коли я розповіла їй свою історію мені насправді стало краще і з магазину я вже вийшла без сліз.

З чоловіком ми жили, як то іноді буває кажуть, як на пороховій бочці. Трохи разом, трохи він втікав до мами. Моя свекруха і ще той фрукт, постійно його налаштовувала проти мене, завжди була невдоволена мною, хоч я всі ці роки і намагалась їй догодити.

Бувало і таке, що звинувачувала мене, що я занадто худа, коли трохи поправилась: “Дивись, яка ти! Як бочка!”

Господиня, вона завжди говорила Петру, що я ніяка.

А ще мій Петро завжди зчиняв “бурю” якщо я прикупила собі якусь обновку. Тому я рідко собі щось купляла, тай сину він не дозволяв мені купляти, говорив, що я не маю смаку, краще він цим буде займатися.

Брав Василька з собою до міста і там із свекрухою вони ходили на базар.

Напочатку я протестувала, але ці постійні “бурі” мене вимотували і я змирилась з таким життям. Синочка я свого дуже любила, та тато для нього був всім, адже тато купляв йому все, що він захоче, а мама так, лагідне слово і їсти приготувати.

Так склалась доля, що мого чоловіка вже немає на цьому світі, недуга забрала його.

Останні дні він дуже хотів, щоб я була поряд, свою маму, що мені було дивно, взагалі не хотів бачити. Сказав мені лише на прощання, якби не вона ми б могли жити в любові і мирі.

Та сьогодні я плачу не від того, що Петра вже більше немає, він неначе знову поїхав до мами. Мої сльози від того, що мій син, зовсім ігнорує мене, не хоче зі мною спілкуватись.

Сьогодні, коли я зайшла до нього в кімнату, він сказав, вийти і зачини двері з іншої сторони.

Для чого я живу на цьому світі, якщо я нікому не потрібна?

Читайте також: Тоді я дізналася, що чекаю дитину. Не знала, що мала робити. Батькам боялась говорити – ще перший курс не закінчила. Єдина надія була на Андрія, адже він майбутній батько. Коли сказала йому новину, відчула розчарування: “Олю, ти що? Яка дитина? Ми ще студенти ? Самі не стоїмо на ногах, ще вчитися, а вчитися”. Не сподівалася, що він таку пораду дасть. Було дуже важко!

Та відповідь продавчині мене наче стрепенула. Вона сказала, що своїх дітей потрібно самим виховувати, прив’язувати любов і повагу до батьків з малечку, щоб потім не лити сльози.

Моєму сину сьогодні чотирнадцять. Підкажіть, чи є в мене ще шанс все виправити, вернути любов і повагу свого сина?

Автор – Успішна Емма

Передрук заборонено!

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua