В мене інколи виникає бажання прогнати синів з квартири на вулицю. Чоловік каже, що вони ще все встигнуть. – У хлопців гарна робота, та й самі вони милі, ще все в них попереду, не хвилюйся. – Де попереду? Коли вони думають мені невісток в квартиру привести, в сорок чи п’ятдесят? – Звісно я злюсь, бо що Андрій, що Назар, навіть друзів не мають, не те що дівчини.
– Ти розумієш, що наші сини – це такі собі “принци”? Тільки не на білому коні, а на офісному стільці?
Богдан скоса подивився на мене, сьорбаючи чай. Я зітхнула, бо знову починала цю розмову, але не могла стриматися.
– Василино, тобі немає спокою? Вони дорослі чоловіки. Мають роботу, мають голову на плечах, все з ними гаразд.
– Гаразд? Богдане, одному нашому сину тридцять п’ять, а він досі живе в своїй кімнаті, в якій з десяти років стоїть той самий письмовий стіл! І цей стіл – його всесвіт!
Я бачу, як чоловіка дратує ця тема. Але хіба не мене має дратувати ситуація? Чому я мушу спостерігати, як мої сини перетворюються на цифрових відлюдників, замість того, щоб жити справжнім життям?
Старшому, Андрію, вже тридцять п’ять. Він працює з дому, в нього є зарплата, є навіть якісь друзі – хоча я їх ніколи не бачила. Молодший, Назар, – йому тридцять два – кожного вечора «ходить на зустрічі» з кимось через навушники і вебкамеру. Я запитую: «Кого ти там знайшов?», а він відповідає: «Спільноту однодумців». Що це за спільнота? Якісь люди з ніками замість імен. Я навіть не знаю, чи вони існують у реальності.
Колись я думала, що все це – просто віковий етап. Ну, граються хлопці в комп’ютер, ну, спілкуються в мережі. Але час іде, а вони так і не виходять з цього цифрового кокона. Я знаю, що зараз модно казати: «Не тисніть на дітей». Але вони вже не діти! Вони чоловіки, які застрягли між минулим і майбутнім, не виходячи в реальність. У них є гроші, є техніка, є комфорт, але немає головного – бажання будувати своє життя.
Найбільше мене лякає їхня байдужість до жінок. У молодості я думала, що рано чи пізно вони приведуть у дім дівчат, що я стану бабусею. Але Андрій каже, що стосунки – це «зайва витрата енергії», а Назар, сміючись, запевняє, що у нього є «кохана» в якійсь грі. Це жарт? Це жарт?!
І що мені робити? Виганяти їх? Але це ж мої діти. Я виростила їх з любов’ю, і тепер я почуваюся винною за те, що вони не готові до дорослого життя.
Богдан кладе чашку і каже:
– Василино, може, вони просто такі. Ти їх не переробиш.
– Але ж це ненормально! Колись хлопці не могли дочекатися, коли вирвуться з дому, почнуть заробляти, знайдуть дівчину. А ці… Вони не живуть, вони існують.
Ми мовчимо. Я знаю, що він теж це розуміє, але не хоче сваритися. Та й що він може зробити? Вигнати їх? Вони знайдуть інше житло, поставлять там той же комп’ютер і продовжать жити віртуальним життям.
Може, я щось зробила не так? Може, це моя провина, що вони не бачать сенсу у справжньому житті? Чи це проблема цілого покоління? Чи ми просто живемо в новому світі, де реальні почуття і стосунки вже не мають значення?
А що ви думаєте? Чи винні батьки в тому, що діти не хочуть дорослішати? Чи це проблема самих дітей? І головне – що з цим робити?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!
