В моєї мами на роботі є співробітниця, з якою вона дружить вже багато років. Ось вони і надумали, що було б добре звести своїх дітей. Що мені, що Лілі вже за тридцять. З дня “Х” вже минуло чимало часу. “Сватання” наше відбулось на другий день після Великодня.
Від Великодня я почав зустрічатися із дівчиною. Познайомили нас наші матері, незважаючи на те, що нам із нею вже трішки за тридцять. У мене до цієї Лілі немає жодних почуттів. Вона симпатична, розумна, але мені чужа. Всі мої друзі вже давно мають сім’ї, а у більшості вже є діти.
У мене була досить бурхлива молодість, але тільки одній дівчині вдалося залишити у моєму серці слід. Я тоді був молодий і не став за неї боротися, вирішив, що потім зустріну ще кращу. Однак усі наступні дівчата від мене йшли. А тепер ось дійшло до того, що з дівчатами знайомлять батьки.
Мати мені каже, що Ліля – це моя доля, і ми з нею створені одне для одного. Коли мати так каже, то мені здається, що вона має на увазі, що Ліля – це мій останній шанс і мені більше не вдасться нікого зустріти.
У нас із Лілею у стосунках немає романтики, ми з нею як давні друзі. Вона зовсім мені байдужа, а тому я приділяю їй доволі мало уваги. Багато її якостей мене дратують, крім цього, мене відштовхує її зовнішність, мені не подобається її стиль в одязі, а крім того, у нас абсолютно різні інтереси.
Я весь час себе докоряю за те, що даю їй надію. Мені навіть самому гидко за те, що я “заглядаю” при ній за іншими дівчатами. Я не наважуюсь покинути Лілю через те, що вона в мене закохана, а також переживаю за те, що не зможу зустріти нікого іншого.
Але ж я так не хочу! Я мрію про справжнє і щире кохання і жити я хочу не з чужою людиною, а тією, яку я зможу назвати спорідненою душею!
Як мені вчинити я не знаю: зустрічатися далі чи піти зі стосунків, які мене обтяжують?
Що б ви мені порадили зробити?
Фото ілюстративне
