В неділю свекруха поводилась якось дуже дивно. Ми посиділи за столом, поговорили про те про се. Коли я пішла прасувати сорочечки для донечки, Надія Василівна навіть зголосилася погодувати онучку супчиком з кабачка. Я не могла натішитись змінам. А вже на самому порозі покликала до себе сина, і стала “ритись” у своїй сумці.

Надія Василівна пробула у нас близько двох години. Вона із задоволенням пограла з восьмимісячною онукою і погодувала її супчиком з кабачка на обід.

Щось здавалося мені дивним, але я ніяк не могла зрозуміти що саме. Коли вона зібралася додому, і ми проводжали її в передпокої, Надія Василівна дістала з сумки невеликий целофановий пакетик і дала його моєму чоловікові: – Я Дмитру подарунок привезла. Побачила в минулий раз, що у вас комп’ютер з’явився. Ось, мишка. Спеціальна, для людей, які вважають за краще користуватися лівою рукою.

– Мамо, навіщо? – чоловік дістав з пакета пластикову коробочку і покрутив її в руках.

– У нас нормальна миша, якою можна користуватися…

На цьому моменті я відчутно ущипнула його за спину – до такої міри незвичайним був вчинок свекрухи.

– Дякую, Надія Василівна! – перебила чоловіка, поки він не наговорив зайвого. – Щиро Дякую! Дмитру обов’язково сподобається подарунок. Ця мишка – потрібна і важлива річ для нього. Ми навіть не подумали про таку мишку. Дякуємо за вашу уважність, Надія Василівна.

Свекруха розпливлася в боязкій усмішці: – А де сам Дмитро?

– Гуляє.

– Це правильно. У його віці потрібно якомога більше часу проводити на свіжому повітрі.

Варто було їй покинути наш будинок, як чоловік запитав: – І що це було? У нас реально універсальна миша! Дмитро нормально нею користується, ніяких проблем немає.

– Ти не розумієш! Твоя мама перший раз принесла Дмитру подарунок! Перший раз! Особисто йому! І вела себе… Дивно якось. Так вона навіть на день народження до нього не ходить! А сьогодні твоя мама сама на себе не схожа!

– Принесла і принесла. Нічого незвичайного. Ось, в минулий раз Дмитру від мами маленька машинка дісталася. Подарунок? Подарунок.

– Ні, любий. Машинка була подарунком “заодно”: Надія Василівна купила для внучки набір брязкалець, а машинку Дмитру принесла за компанію.

З тих пір, як у нас з’явилася дочка, твоя мама завжди так робить: щось купує дитині, яку-небудь дрібницю – Дмитру. А мишка для лівшів – конкретно для Дмитра!

– Все одно нічого не зрозумів, – махнув рукою чоловік і пішов в кімнату. Звичайно не зрозумів. Не так подивилася, не таким тоном сказала, не з тим виразом обличчя машинку вручила – цим більше захоплюються жінки. І взагалі, ці китайські машинки-подаруночки з пластика, які неприємно пахнуть, більше схожі на подачки, на мій погляд, купувалися Надією Василівною тільки для того, щоб показати моєму чоловікові яка вона гарна – ось, чужу дитину не обділяє.

Варто задуматися, як я зрозуміла, що саме здалося мені дивним: кожен раз, коли в зоні видимості з’являлася Надія Василівна, мені хотілося заховати старшого сина за спину, навіть якщо його не було поруч. Начебто, вона не говорила при ньому нічого образливого, не кидала на нього зневажливі погляди, але її невдоволення одним тільки фактом Дмитрового існування відчувалося фізично. А в цей раз нічого подібного не було!

Дмитра Надія Василівна не злюбила з першого погляду. Та й мене теж, якщо чесно. Не такої дружини вона хотіла для свого сина. І якщо з моїм існуванням Надія Василівна згодом змирилася, то Дмитра вона не переварювала взагалі ніяк.

Я не просила якоїсь беззастережної любові або поклоніння: у Дмитра є родичі, які його люблять. А вимагати подібного від чужої для нього жінки – верх не мудрості. А тут – спеціальна мишка.

Так, нам вона не потрібна – є універсальна, але сам факт подібної турботи вельми здивував і порадував.

Наступного разу, прийшовши до нас в гості, Надія Василівна вирішила погуляти з онукою. Вона часто так робить: чоловік спускає коляску, вона возить туди-сюди внучку по парку. Ось тільки вперше вона вирішила взяти Дмитра з собою.

– Ти ж не проти? – уточнила Надія Василівна.

Вони погуляли, повернулися. Син був задоволений – на всі лади розхвалював бабусю Надію. Завжди була Надія Василівна, навіть коли Дмитро не міг до ладу вимовити ці два слова.

– З вами все в порядку? Щось трапилося? – насторожилася я через таку зміни настрою.

– Сталося, – зітхнула свекруха і почала розповідати: – Ти вже вибач мою поведінку. Дмитро не винен. Так ніхто не винен. Мені здавалося, що він буде заважати, буде зайвим. Що він у тебе на першому місці, а мій син завжди буде на других ролях. Живе нагадування про іншого чоловіка. Я злилася. З кожним разом все більше і більше. А якось зловила себе на думці, що зла сильного йому подумки побажала. Зрозуміла, що так більше тривати не може. Я виправлюся, обов’язково. А як Дмитро  сестричку любить? Знаєш, я коли побачила, як він її з ложечки годує, якось відпускати почало.

Так соромно за себе стало: доросла баба, а такою нісенітницею займаюся. Справжньою люблячою бабусею стати не обіцяю, але бабусею Надею буду.

Я її обняла. Перший раз. Від усієї душі. І сказала дякую не тільки за її сина, а й за мого.

Фото ілюстративне