– Ларисо, я не знаю, чи взагалі варто йти на цей день народження, – сумно зітхнув Сергій, крутячи в руках ключі від машини.

– Чому? – я зупинилася на порозі, тримаючи в руках коробку зі святковим подарунком. – Ти ж сам казав, що хочеш побачити всіх старих друзів. Тим більше, твій брат сам особисто запросив нас!

– Це був просто жест ввічливості, – пробурмотів він і підвів на мене очі. – Ти ж знаєш, як у нас із ним усе непросто…

Я подивилася на Сергія й відчула, як у мені закипає обурення. Ми кілька днів вибирали подарунок для Олександра, його брата, витратили чимало часу, а тепер, коли вже все готово, Сергій раптом не хоче йти?

– Сергію, годі! – сказала я трохи різкіше, ніж планувала. – Тобі просто потрібно відпустити всі образи. Це ж твій брат, а день народження – чудовий привід налагодити стосунки. Або… ти боїшся зустрітися з мамою? Знову?

Він закрив очі й мовчки потер скроні. Тема свекрухи в нашій родині була завжди “гарячою”. Світлана Павлівна, мати Сергія, вважала своїм обов’язком контролювати все в його житті, навіть тепер, коли ми вже кілька років жили окремо. Її особлива нелюбов до мене була очевидною з першого дня нашого знайомства.

– Мені просто здається, що ця зустріч нічого доброго не принесе, – сказав він нарешті. – Ти сама знаєш, чим усе завжди закінчується.

– Ти ж розумний чоловік, а ведеш себе як дитина, – кинула я, намагаючись стримати обурення. – Як би не було складно, це твоя родина. Або ми йдемо разом, або я піду сама.

Після кількох секунд напруженого мовчання Сергій неохоче погодився.

Свято проходило в невеликому ресторані. Коли ми зайшли, Олександр, іменинник, одразу ж привітав нас і навіть тепло обійняв мене. Я здивувалася – Сергій завжди казав, що його брат холодний і відсторонений, але сьогодні він виглядав щиро радісним.

– Як добре, що ви прийшли, – сказав Олександр, беручи в нас коробку з подарунком. – Я вже думав, що Сергій знайде привід не з’явитися.

Сергій промовчав, лише кивнув, але я побачила, як у його очах промайнув ледь помітний докір. Ми пройшли до столу, де вже зібралася решта родини. Свекруха, побачивши мене, ледве помітно скривилася, але, як завжди, вдягла маску люб’язності.

– Ларисо, ви сьогодні просто чудово виглядаєте! – промовила вона. – Шкода, що не кожен день маєте час на себе так подбати.

– Дякую, Світлано Павлівно, – відповіла я, намагаючись ігнорувати приховану шпильку. – Ви теж сьогодні у прекрасній формі.

Свято тривало. Ми спілкувалися, піднімали тости, але напруга в повітрі все ж відчувалася. У якийсь момент Сергій раптом підвівся й вийшов на терасу. Я рушила за ним.

– Що сталося? – спитала я, ставши поруч із ним.

– Ти чула, як мама знову намагається “опустити” тебе перед усіма? – Сергій обернувся до мене. – Я вже не можу цього терпіти.

– Сергію, але це ж просто слова, – відповіла я. – Ти повинен навчитись не звертати на це уваги. Ми прийшли сюди для тебе, для твоєї родини. Давай спробуємо хоча б цього разу не псувати вечір.

Він довго мовчав, дивлячись кудись удалечінь. Я вже подумала, що марно намагаюся переконати його, коли він раптом узяв мене за руку.

– Ти маєш рацію, – сказав він нарешті. – Ходімо всередину.

Ми повернулися до столу, і свято тривало. Олександр виглядав задоволеним, і це було найважливіше. Але я відчувала, що сварка з матір’ю для Сергія – лише питання часу. І не помилилася.

Світлана Павлівна вирішила підняти тост і вкотре вколоти мене.

– Я хочу підняти цей келих за те, щоб мій син завжди був щасливим і знайшов у житті те, що йому дійсно підходить. Можливо, колись він зрозуміє, що іноді важливо прислухатися до старших, бо ми завжди бажаємо їм лише добра.

Сергій різко поставив келих на стіл.

– Мамо, досить! – він підвищив голос так, що всі обернулися. – Мені здається, це не зовсім вдалий момент для таких натяків. Якщо у тебе є щось сказати, давай поговоримо наодинці, а не при всіх.

– Сергію, не варто так реагувати, – вона зробила вигляд, що не розуміє, про що йдеться. – Я лише хочу, щоб у тебе було все найкраще.

– У мене є все найкраще, – сказав він і подивився на мене. – І я не дозволю, щоб хтось, навіть ти, мамо, казав інакше.

Я почувалася розгублено, але водночас гордість за чоловіка наповнила моє серце. Олександр поспішив змінити тему, і свято тривало далі, хоча всі вже відчували, що щось пішло не так.

На зворотному шляху я мовчала. Сергій раптом заговорив:

– Ларисо, вибач за те, що я піддавався цій ситуації стільки років. Ти мала рацію: настав час відпустити всі ці образи й жити нашим життям.

Я стиснула його руку.

– Ми разом, Сергію. І я впевнена, що зможемо все подолати.

А як ви, друзі, справляєтесь із напруженими стосунками в родині? Чи бувають у вас ситуації, коли треба захищати свою позицію навіть перед найближчими? Буду рада почитати ваші поради.