В той час, як наші друзі відпочивали за кордоном, ми з Дмитром місяць відсиджувалися на дачі його батьків. Я просила змінити роботу, на більш оплачувану, та Дмитро раз у раз повторював: “Повір мені! В нас все буде добре, тільки треба трішки почекати”. Я таки здалася і подала на розлучення. А недавно завівши дітей в садок я зустріла Дмитра. Ми не бачились дуже давно. Але скажу відверто, я його ледь впізнала.
Мені наближалося до тридцяти, і я відчувала, що хочу від життя більшого. Або принаймні від свого коханого чоловіка.
На той час Дмитро працював в компанії і сидів в офісі по десять годин на день, але це мало позначалося на його зарплаті. І в цьому й була проблемка.
Озираючись назад, я вважаю, що, можливо, мені не варто було так думати. Але я пам’ятаю, як сильно мене хвилювало те, що ми проводили відпустку лише на дачі у батьків Дмитра, в той час, як наші друзі літали на відпочинок за кордон.
Я часто бурчала за це на Дмитра, але він просив мене бути терплячою.
– Люба, у нашій компанії ми вкладаємо всі гроші в розвиток. Я в це вірю, спробуй і ти!, – повторював він мені.
Я б зрозуміла це, можливо, через рік чи два, але він уже пропрацював у цій компанії чотири роки.
Насправді я навіть не знаю, що вони там робили. Я знала лише те, що у нас мало грошей і мені не подобалося таке життя.
Тому я подала на розлучення.
Дмитро був спустошений і благав мене не робити цього. Він навіть був готовий покинути свою улюблену компанію, щоб заробити більше в іншому місці. Але мені вже було байдуже.
Після розлучення я довго не бачила Дмитра. Я зустрічалася з хлопцями, а на сьогоднішній день я заміжня вдруге.
З Валерієм у мене двоє маленьких дітей, гарний будинок за містом, і можна сказати, що я маю те, чого завжди хотіла.
Але нещодавня зустріч дуже змінила мої погляди на життя. Вранці я повела дітей у садок, а потім пішла у своє улюблене місце випити кави. Я саме розплачувалася за покупку, як почула слова в свій адрес.
– Наталя? – пролунав за мною голос, якого я давно не чула. Я обернулася і в мене ледве очі не вилізли з орбіт. Переді мною стояв Дмитро. Він не виглядав таким розпатланим, яким я його пам’ятаю. Він виглядав здоровим, бадьорим і злегка засмаглим.
– Привіт! Та ніби я, – розгублено відповіла я йому.
– Чи можу я запросити тебе на смачний сніданок? Не будемо ж ми стояти тут на вулиці.
Я не могла відвести від нього очей. Це був мій колишній чоловік, але зовсім інша людина, явно задоволений, щасливий і, здається, теж успішний.
Він виглядав настільки впевненим, що я його не впізнала. Усе це промайнуло в моїй голові, поки Дмитро розповідав мені свою історію.
Через два роки після розлучення його компанія нарешті вийшла на світовий ринок, а власники щедро винагородили працівників.
на даний час Дмитро не працює і більшу частину року живе в теплих країнах. До України їздить лише зрідка, провідати батьків. Він не одружений, але живе з якоюсь кралечкою.
Я сиділа там, і моя самооцінка дуже сильно впала. Я почала шкодувати, що одного дня його відпустила, подавши на розлучення.
Я б могла жити зовсім по-інакшому, якби прислухалась тоді до його слів: “Люба, повір мені”…
Та вже нічого не вдієш…
Текс підготовлено на основі реальної історії. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено.
Передрук категорично заборонено!
У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
Запрошуємо вас підписатися на “Наш канал на Youtube”
