В тридцять років мама мене привела на світ – “для себе”, але через деякий час зрозуміла, що заміж вона також хоче. Тому при першій же можливості переїхала до дядька Степана. – Ти, доню, трішечки поживеш з бабусею і дідусем. – Це “трішечки” тривало тридцять років. Недавно “мама” постала на моєму порозі. Шкода, що бабусі та дідуся вже немає на цьому світі.

Батька я не знаю зовсім, він у мене, так би мовити, був лише у “одній” ролі. Народила мене мама, коли їй уже було далеко за тридцять – для себе. Спочатку все було добре – мама поряд, я зростаю і не згадую про те, що замість тата у мене дідусь, ще – улюблена бабуся.

Але одного разу мама вирішила влаштовувати своє особисте життя, мовляв, останній шанс, а раптом? Так у неї виникло це “раптом”. Не знаю, чим цей похмурий чоловік привернув її увагу, але мама вчепилася в нього і сказала, що він – її доля.

Дядько Степан жив буквально поруч, у сусідньому будинку, і мати переїхала до нього. А я залишилася у бабусі з дідусем.

Мама розписалася зі Степаном, а мене попросила поки що пожити у бабусі. “Поки що” триває вже майже тридцять років. Дідусь і бабуся мене дуже любили, балували подарунками та солодощами, бабуся була прекрасна швачка, і я, скільки пам’ятаю, завжди була одягнена краще за інших дівчат, чим викликала заздрість, навіть коли стала вчитися у старших класах, і в інших була можливість купити модні брендові шмотки. Дідусь працював до глибокої старості, забезпечуючи мене всім необхідним. А мама забезпечувала собі особисте життя.

У гості до себе мама мене ніколи не кликала, випадково, разом із бабусею я побувала у квартирі вітчима лише кілька разів за весь час. Він нічого мені не казав, але я інтуїтивно відчувала, що зовсім не потрібна йому, і він дивиться на мене, як на тягар. До нас мама приходила нечасто, але у свята забігала з невеликими подарунками.

Завдяки дідусеві та бабусі, я закінчила університет, повністю стала на ноги. Пам’ятаю, дідусь тоді сказав: Ну, зміна прийшла, можна і на небеса йти. Я обурювалася, що він таке каже, а дідусь тільки сумно посміхався і, як маленьку, гладив по голові. Його не стало через пів року після тієї розмови, а через рік пішла з життя бабуся. Я приватизувала квартиру і з головою поринула в роботу, щоб якось відволіктися від пережитого.

Часто згадувала бабусю, яка ніколи не говорила погано про маму, якось, коли я заїкнулася, що мама мене покинула, бабуся відповіла: “Що ти, вона тебе дуже любить, це я тебе забрала від вітчима!” Для дитини це було більш-менш правдоподібне пояснення, але з роками я гостро відчувала нестачу маминої любові і те, що вона справді мене покинула.

Час минав, у вітчима виникли проблеми зі здоров’ям, мама була дуже засмучена, вони ходили по лікарях, але ситуація погіршувалась з кожним місяцем, невдовзі мама залишилася одна. Як виявилося, перед відходом вітчим встиг зробити дарчу на квартиру своїм дітям. У мами була тільки прописка, і після двадцяти років заміжжя вона залишилася, що називається на вулиці.

Сини вітчима попередили, що, щойно вступлять у права спадщини, квартира буде продана, і у мами тепер лише кілька місяців на вирішення питання з житлом.

Звичайно, вона відразу згадала, що я живу в гарній просторій квартирі, без чоловіка, і, як питання вже вирішене, сказала: “Ну що ж, доню, доведеться мені знову жити там, де виросла…” Мама зовсім забула, як вона рвалася з цієї квартири до того, хто навіть не спромігся її згадати у своїй дарчій, як я росла з дідусем та бабусею. Мама навіть не спитала, а як у мене з особистим життям, вона не знала, що я вже кілька років зустрічаюся з чоловіком, і періодично він залишається у мене.

Я порадила мамі спробувати вирішити питання із синами її чоловіка, щоб ті дали частину грошей від продажу квартири для покупки якогось житла, але мама лише рукою махнула: “Це марно, вони мені відразу сказали, щоб ні на що не розраховувала!”

І в мене виникла велика проблема – я не хочу приймати у своїй квартирі маму, яка колись позбавила мене свого материнства, а тепер, коли нікуди податися, згадала, що в неї є дочка. Я тактовно натякнула мамі, що не готова її прийняти, що теж, як і вона, хочу влаштувати своє особисте життя, і що процес цей дуже перспективний, а жити з чоловіком і з мамою в одній квартирі – далеко не найкращий варіант.

Мама спробувала натиснути на жалість, що я “маю”, але я так не вважаю, жодних боргів перед нею у мене немає. Знайомі матері мене соромлять, мовляв, як я можу так з нею чинити, тільки дуже важко відповісти, як мама могла так вчинити зі мною, коли я плакала ночами і питала бабусю, чому мама мене покинула?

Не знаю ще, як вийти із цієї ситуації, але жити з мамою я не буду.

Що б ви мені порадили робити в цій ситуації?

Фото ілюстративне