— Валентине, твоїх 12000 гривень зарплати не вистачить навіть на обслуговування авто нашої доньки, — холодно промовив Андрій, відсуваючи мій подарунок. Тоді я ще не знав, на що підуть її батьки, аби викреслити мене з життя своєї заможної родини.

Батьки нареченої дивилися на мене так, ніби я був прикрою помилкою в їхньому ідеально розпланованому графіку життя. Ми сиділи у вітальні, де кожен предмет меблів коштував більше, ніж моя однокімнатна квартира в спальному районі. Повітря здавалося густим від ароматів дорогої кави та зверхності. Марта тримала мене за руку під столом, і я відчував, як тремтять її пальці. Її батьки, поважне подружжя з бездоганними манерами, не приховували свого розчарування. Вони плекали надію, що їхня єдина донька приведе в дім людину свого кола — успішного архітектора або власника приватної клініки. Натомість перед ними сидів Валентин, звичайний майстер з ремонту меблів, який знався на дереві краще, ніж на котируваннях акцій.

— Марто, ми завжди бажали тобі стабільності, — почав її батько, поправляючи окуляри в золотій оправі. Його голос був рівним, але кожне слово падало як важкий камінь. — Стабільність це не лише почуття, це фундамент, який людина будує роками.

— Тату, Валентин працює дуже багато, він створює неймовірні речі, — спробувала заступитися Марта, але її голос звучав невпевнено.

Мати Марти, жінка з ідеальною зачіскою, яка, здавалося, ніколи не знала втоми, лише зітхнула.

— Люба, створення стільців це прекрасне хобі, але це не професія для чоловіка, який збирається утримувати сім’ю в нашому розумінні. Ми сподівалися на інший рівень амбіцій.

Я мовчав, розглядаючи візерунок на килимі. Усередині все кипіло, але виховання не дозволяло мені грубити людям, які дали життя жінці, яку я кохав. Я розумів, що для них я людина без перспектив, чиї руки пахнуть лаком та тирсою, а не дорогим парфумом.

— Пане Андрію, пані Олено, я розумію ваші хвилювання, — нарешті промовив я, піднявши очі. — Можливо, мій шлях виглядає не так блискуче, але я маю плани та щиро ставлюся до вашої доньки.

— Плани це добре, — сухо відповів Андрій. — Але результати значно кращі. На жаль, зараз ми бачимо лише невідповідність.

Вечеря закінчилася в напруженій тиші. Коли ми вийшли на вулицю, нічне повітря здалося мені порятунком. Марта виглядала пригніченою. Вона знала своїх батьків краще за мене і розуміла, що цей візит був лише початком довгої холодної війни.

Наступні місяці перетворилися на випробування. Кожен сімейний обід, кожне свято супроводжувалося тонкими натяками на мою неспроможність. Батьки Марти демонстративно розповідали про синів своїх знайомих, які відкривали філії за кордоном або захищали дисертації. Вони ігнорували мої спроби розповісти про нові замовлення чи про те, що я почав реставрувати антикваріат. Для них я залишався лише хлопцем з майстерні, який випадково опинився поруч із їхньою принцесою.

Одного разу Андрій закликав мене до свого кабінету на розмову тет-а-тет. Кімната була заставлена книгами в шкіряних палітурках. Він запропонував мені сісти навпроти.

— Валентине, давай будемо відвертими. Марта звикла до певного комфорту. Ти зможеш дати їй це через десять років? Чи вона повинна чекати, поки ти розкрутиш свою лавку?

— Це не лавка, це майстерня, і я вже маю постійних клієнтів.

— Це дрібниці. Я пропоную тобі варіант. У мого знайомого є вакансія в торговій компанії. Офіс, зарплата, перспектива росту. Тобі потрібно лише залишити свої дошки в минулому і стати серйозною людиною.

— Дякую за пропозицію, але я люблю свою справу. Я хочу досягти всього сам.

Андрій скривився, ніби від зубного болю.

— Гордість це поганий помічник, коли в кишені порожньо. Подумай про це.

Я розповів про цю розмову Марті. Вона лише похитала головою. Вона була між двох вогнів. З одного боку — кохання, з іншого — авторитет батьків, який тиснув на неї з дитинства. Поступово я почав помічати, як вона змінюється. В її очах з’явився сум, а в розмовах — сумніви. Вона все частіше питала про мої доходи та про те, чи не варто мені справді змінити роботу.

— Можливо, тато правий? — запитала вона одного вечора, коли ми сиділи на моїй невеликій кухні. — Може, це справді шлях у нікуди?

— Ти теж так вважаєш? — я відчував, як серце стискається від болю. — Ти ж бачила, що я роблю. Ти казала, що це мистецтво.

— Мистецтво не завжди годує, Валентине. Я просто хочу, щоб нам було легше.

Це була перша тріщина в наших стосунках. Я почав працювати ще більше, брав нічні замовлення, намагаючись довести всім, а найголовніше собі, що я чогось вартий. Мої руки були постійно в дрібних порізах, я спав по кілька годин на добу. Але замість підтримки я бачив лише роздратування Марти. Їй не подобалося, що мене постійно немає вдома, що я приходжу втомлений і засипаю посеред розмови.

Батьки Марти не втрачали можливості підлити оливи у вогонь. Коли ми прийшли до них на день народження Олени, там був присутній Максим — син давніх друзів сім’ї, успішний юрист. Він був ідеальним кандидатом у їхніх очах. Протягом усього вечора Андрій та Олена підкреслювали його досягнення, порівнюючи їх з моєю мовчанкою.

— Максиме, розкажи про свій останній проект, — солодко промовила Олена. — Це ж неймовірний рівень відповідальності.

Максим почав розповідати про складні справи, а я почувався зайвим на цьому святі життя. Марта слухала його з цікавістю, і це ранило мене сильніше, ніж будь-які слова її батьків.

Конфлікт загострився, коли я отримав пропозицію від великої галереї виготовити серію ексклюзивних меблів для виставки. Це був мій шанс, мій прорив. Але для цього мені потрібно було вкласти всі наші заощадження в матеріали та оренду обладнання.

— Ти з глузду з’їхав? — кричала Марта. — Ми збиралися поїхати у відпустку! Ти хочеш витратити все на якісь дошки?

— Це не дошки, це можливість стати відомим майстром! Це те, заради чого я працював!

— Мої батьки мали рацію. Ти не бачиш реальності. Ти живеш у своїх мріях, а я маю терпіти нестатки.

— Яких нестатків ти зазнала? Ми завжди маємо все необхідне.

— Необхідне — це не те, чого я хочу! Я хочу стабільності, як у моїх подруг!

Того вечора вона пішла до батьків. Я залишився один у порожній квартирі. Наступного дня до мене прийшов Андрій. Він не заходив всередину, стояв на порозі, дивлячись на мене з холодною перемогою в очах.

— Марта залишиться у нас. Їй потрібен час подумати. Я сподіваюся, ти розумієш, що твоя впертість руйнує її майбутнє.

— Я люблю її.

— Любов це не валюта. Нею не заплатиш за рахунки. Залиш її в спокої, Валентине. Не будь егоїстом.

Минуло кілька тижнів. Я занурився в роботу з головою. Майстерня стала моїм домом. Я створював меблі, вкладаючи в них увесь свій біль та надію. Виставка мала відбутися через місяць. Я не дзвонив Марті, хоча кожна хвилина без неї була важкою. Я чекав, що вона зрозуміє, що вона повернеться.

Одного дня я зустрів її в місті. Вона була з Максимом. Вони виходили з дорогого ресторану, сміялися. Вона виглядала щасливою, або принаймні дуже вдало це вдавала. Побачивши мене, вона зупинилася, усмішка зникла з її обличчя.

— Привіт, Валентине, — тихо сказала вона.

— Привіт. Як ти?

— Все добре. Я бачу, ти весь у роботі.

— Так, готуюся до виставки.

— Успіхів тобі. Справді.

Максим зверхньо кивнув мені і повів її до машини. Я стояв на тротуарі, відчуваючи, як світ навколо стає сірим. Я зрозумів, що боротьба з її батьками була програна не тому, що вони були сильнішими, а тому, що Марта вибрала легший шлях.

Виставка пройшла успішно. Мої роботи помітили, я отримав кілька великих контрактів. Гроші, про які колись мріяли її батьки, почали з’являтися на моєму рахунку. Але в цьому не було тієї радості, яку я очікував. Я сидів у своїй новій, великій майстерні, дивився на витончені лінії готового столу і думав про те, чи варта була ця перемога такої ціни.

Якось увечері мені зателефонувала Олена. Її голос більше не був таким впевненим.

— Валентине, я чула про твій успіх. Вітаю.

— Дякую. Що ви хотіли?

— Марта… вона не зовсім щаслива з Максимом. Вони часто сваряться. Він занадто зайнятий собою. Можливо, вам варто поговорити?

Я мовчав. Кілька місяців тому я б віддав усе за цей дзвінок. Але зараз щось усередині мене зламалося.

— Пані Олено, ви ж самі казали, що я людина без перспектив. Що змінилося? Тепер, коли в мене є гроші, я став гідним вашої доньки?

— Не будь таким різким. Ми просто хотіли для неї найкращого.

— Ви хотіли для неї найзручнішого. Але не запитали, що потрібно їй. І вона сама не захотіла боротися за нас.

Я поклав слухавку. Я знав, що Марта чекає мого кроку. Але я також знав, що якщо я повернуся, я завжди буду пам’ятати, як легко вона відмовилася від мене під тиском батьків. Наше кохання не витримало іспиту на міцність, і винні в цьому були не лише її батьки, а й ми самі.

Тепер я живу своїм життям. Справа розвивається, я подорожую, шукаю натхнення в різних куточках світу. Іноді я бачу фото Марти в соціальних мережах. Вона вийшла заміж за Максима. На знімках вони виглядають як ідеальна пара з обкладинки журналу — дорогі готелі, вечірки, посмішки. Але я дивлюся в її очі і бачу там ту саму порожнечу, яка була в день нашої останньої зустрічі.

Чи можна побудувати щастя на чужих очікуваннях? Чи варта фінансова стабільність втраченої душі? Батьки нарешті отримали те, що хотіли — зятя з дипломом та статусом. Але чи отримала Марта те, про що мріяла, коли ми разом планували наше майбутнє в моїй маленькій майстерні?

Кожен з нас зробив свій вибір. Я вибрав свою справу і вірність собі. Вона вибрала спокій та схвалення батьків. Можливо, це і є доросле життя, де немає місця казкам про бідного майстра та принцесу. А можливо, ми просто не змогли бути достатньо сміливими, щоб захистити те, що було для нас важливим.

Історія закінчилася не так, як у кіно. Не було гучних сцен чи слізного каяття. Просто двоє людей пішли різними дорогами, залишивши в пам’яті лише запах тирси та гіркий присмак нездійснених надій. Моя майстерня тепер велика і світла, але в ній часто занадто тихо. Я досяг усього, що обіцяв, але поруч немає тієї, заради кого це все починалося.

Батьки Марти іноді проходять повз мій магазин у центрі міста. Вони дивляться на вітрину, де стоять мої вироби, але ніколи не заходять всередину. Я став тим, ким вони хотіли мене бачити, але перестав бути тим, кого вони могли б контролювати.

Чи варто було доводити щось людям, які спочатку тебе знецінили? Чи змінили гроші їхнє ставлення до моєї особистості, чи лише до мого гаманця? Питання залишаються відкритими.

А як би ви вчинили в такій ситуації на місці Валентина? Чи варто повертатися до людини, яка не вірила у вас у важкі часи, навіть якщо ви досі її кохаєте?

Напишіть свою думку в коментарях, нам дуже важливо знати ваші роздуми на цю тему. І не забудьте поставити свою вподобайку, якщо ця історія зачепила ваше серце. Ваша активність допомагає нам створювати більше цікавих розповідей для вас.