– Валентино, ти серйозно? – голос Ганни Петрівни, моєї свекрухи, тремтів від образи, коли вона стояла посеред моєї кухні, тримаючи в руках свій фірмовий шоколадний торт. – Ти справді сказала всім, що мій торт несмачний і ти купуєш лише вишукані десерти в кондитерській?

Я застигла, тримаючи в руках ганчірку для прибирання. Мій чоловік Сергій сидів за столом, переводячи погляд з мене на матір.

— Ганно Петрівно, я такого не казала! — відповіла я, намагаючись зберегти спокій. — Я лише сказала, що не зможу прийти на каву, бо в мене прибирання. Хто вам це розповів?

— О, не прикидайся! — вона різко поставила торт на стіл, і я відчула, як повітря в кімнаті загусло. — Сусіди, родичі — усі гудуть, що ти зневажаєш мою випічку! Соромно, Валентино, дуже соромно!

Сергій кашлянув, але я жестом зупинила його, перш ніж він встиг щось сказати.

— Ганно Петрівно, — я глибоко вдихнула, — давайте розберемося. Я ніколи не критикувала ваш торт. Якщо хтось щось вигадав, це не моя провина. Може, варто спитати, хто розпускає ці плітки?

Вона пирхнула, схрестивши руки.

— Я знаю, що чула. І якщо ти думаєш, що можеш отак мене зневажати перед усіма, то помиляєшся!

Вона розвернулася і вийшла, залишивши торт на столі, ніби це був доказ моєї вини. Я подивилася на Сергія, який лише знизав плечима.

— Ну, здається, у нас сімейна драма, — тихо сказав він.

Я ніколи не думала, що звичайна відмова від кави може перерости в таку бурю. Але в нашій родині, де кожне слово може стати приводом для пліток, це, мабуть, було неминуче. Моя свекруха, Ганна Петрівна, завжди славилася своїм умінням робити з мухи слона, але цього разу вона перевершила себе. Все почалося з її запрошення на каву і шоколадний торт, який, якщо бути чесною, більше нагадував цеглину, ніж десерт. Я відмовилася, бо мала прибирати, і подумала, що це дрібниця. Але в її світі «ні» означало бурю.

Того вівторка, коли я отримала її дзвінок, я саме боролася з горою білизни, яка накопичилася за тиждень. Телефон задзвонив о 10:03, і я одразу впізнала її солодкий, але злегка уїдливий тон.

— Валентино, прийдеш завтра на каву? Я спекла торт, твій улюблений, шоколадний, — сказала вона.

— Дякую, Ганно Петрівно, але завтра в мене багато справ по дому, — відповіла я якомога м’якше, дивлячись на хаос у своїй вітальні.

— Справ? — вона зробила паузу, ніби я щойно відмовилася від спадщини. — Ну, добре, якщо тобі не до мене…

Вона поклала слухавку, а я відчула, як у животі заворушився тривожний клубок. Я знала, що це не кінець. Ганна Петрівна не з тих, хто просто відпускає ситуацію. Вона могла перетворити мою відмову на цілу сагу, яку розповідатимуть за сімейними обідами роками.

Того ж вечора Сергій повернувся з роботи і, кинувши сумку на диван, запитав:

— Валю, що ти сказала моїй мамі?

— Що я не прийду на каву, бо прибираю, — знизала я плечима. — А що?

— Вона подзвонила мені й сказала, що ти образилася на її торт, — він насупився. — Ти ж знаєш, як вона реагує.

— Я нічого не казала про торт! — обурилася я. — Просто сказала, що зайнята.

Сергій зітхнув і сів за стіл.

— Ну, готуйся. Вона вже, мабуть, розповіла половині родини свою версію.

Він мав рацію. Наступного дня я пішла в магазин за продуктами, і на сходах зустріла сусідку Олену, яка завжди знала більше, ніж потрібно.

— Валентино, добрий день! — вона посміхнулася так, ніби знала секрет. — Чула, тобі не до вподоби випічка Ганни Петрівни?

Я зупинилася, відчуваючи, як щелепа повільно опускається.

— Звідки це? — обережно спитала я.

— О, люди говорять, — Олена махнула рукою. — Кажуть, ти віддаєш перевагу тортам із кондитерської, бо вони «вишуканіші».

Я ледве стрималася, щоб не розсміятися від абсурду.

— Олено, я такого не казала. Хтось щось наплутав.

Вона кивнула, але я бачила, що вона мені не повірила. Плітки вже пішли гуляти, і я знала, хто їх запустив.

Коли я повернулася додому, подзвонила моя подруга Катя.

— Валю, що там у вас із Ганною Петрівною? — весело запитала вона. — Моя мама зустріла її в парку, і та розповідала, що ти відмовилася від її торта, бо він «не твого рівня».

— Катю, я просто сказала, що зайнята! — я вже починала втрачати терпіння. — Звідки це взагалі взялося?

— Ну, ти ж знаєш, як це буває, — засміялася Катя. — Вона розповідає так, ніби ти влаштувала цілу промову про її кулінарні невдачі.

Я поклала слухавку і сіла на кухні, дивлячись на чашку недопитої кави. Це було смішно і водночас дратувало. Моя відмова від кави стала сімейною кризою, і я навіть не знала, як це зупинити.

Наступного дня до нас зайшов мій зять Андрій, чоловік моєї сестри Олі.

— Валю, що ти накоїла? — він усміхнувся, але в його очах була цікавість. — Мама сказала, що ти перед усіма критикувала її торт, прямо за столом на останній сімейній вечері.

— Андрію, я такого не робила! — я ледь не вигукнула. — Я взагалі не була на тій вечері, бо ми з Сергієм їздили до моїх батьків.

Він розсміявся.

— Ого, це вже цікаво. Вона так переконливо розповідала, що я майже повірив.

— Вона всім це розповідає? — запитала я, відчуваючи, як у мені закипає роздратування.

— Ну, скажімо так, у родині це вже головна тема тижня, — він підморгнув. — Може, тобі варто поговорити з нею?

Я знала, що розмова з Ганною Петрівною ні до чого не приведе. Вона була майстринею драми, і будь-яке моє слово вона могла перевернути так, щоб я виглядала ще гірше. Але я вирішила, що не дам цій ситуації вийти з-під контролю.

У п’ятницю я вийшла виносити сміття і побачила ще одну сусідку, пані Марію, яка сиділа на лавці перед будинком.

— Валентино, чула, ти тепер тільки магазинні торти їси? — вона посміхнулася, але в її голосі відчувалася насмішка. — Ганна Петрівна казала, що ти стежиш за фігурою, тому її випічка тобі не підходить.

Я зітхнула, відчуваючи, як терпіння тане.

— Пані Маріє, я люблю домашню випічку, — сказала я, намагаючись звучати спокійно. — Просто одного разу я не змогла прийти на каву. Це все.

Вона кивнула, але я знала, що плітки продовжуватимуться. Того ж вечора я розповіла Сергію про все, що відбувалося.

— Твоя мама розповідає сусідам, що я сноб, який зневажає її торт! — сказала я, ходячи по кухні. — Це вже занадто!

Сергій потер скроні.

— Валю, вона просто… ну, ти знаєш, яка вона. Любить перебільшувати.

— Перебільшувати? — я зупинилася. — Вона розповідає людям, що я її принижую! Це не перебільшення, це вигадки!

Він зітхнув.

— Я поговорю з нею, обіцяю.

Але я знала, що розмова з Сергієм її не зупинить. Ганна Петрівна була як стихія — якщо вона щось задумала, зупинити її було неможливо.

Наступного дня до нас зайшла моя мама. Вона сіла за стіл і одразу перейшла до справи.

— Валю, що там у тебе зі свекрухою? — запитала вона, наливаючи собі чай. — Вона вчора дзвонила мені й розповідала, що ти відмовилася від її торта, бо він тобі не подобається.

— Мамо, я не казала нічого такого! — я ледь не розсміялася від абсурду. — Я просто була зайнята.

Мама похитала головою.

— Знаєш, я її розумію. Вона старається, пече, а ти відмовляєшся. Може, варто було сходити?

— Мамо, я не можу кидати все заради її торта! — обурилася я. — І чому я маю виправдовуватися за те, що не зробила?

— Просто будь обережна, — сказала мама. — Ти ж знаєш, як швидко плітки поширюються.

Вона мала рацію. Плітки про мій «вишуканий смак» уже гуділи по всьому району. Я вирішила, що пора діяти.

У суботу ми поїхали на сімейну вечерю до Ганни Петрівни та її чоловіка, Миколи Івановича. Я готувалася до цього, як до битви. Щойно ми зайшли, я відчула напругу. За столом сиділи родичі, а посередині красувалася тарілка з шоколадним тортом.

— Пригощайтеся, — сказала Ганна Петрівна, багатозначно дивлячись на мене. — Або, може, Валентино, тобі це не до смаку?

За столом запала тиша. Я відчула, як усі погляди звернулися до мене. Тітка Лариса, сестра Ганни Петрівни, навіть прикрила рот серветкою, щоб приховати посмішку.

— Я із задоволенням скуштую, — сказала я, взявши шматок торта. — І дозвольте сказати, Ганно Петрівно, я ніколи не казала, що ваш торт мені не подобається. Я лише відмовилася від кави, бо була зайнята.

Усі замовкли. Моя сестра Оля, яка сиділа поруч, тихенько шепнула:

— Молодець, Валю, тримайся.

Ганна Петрівна прочистила горло.

— Ну, можливо, хтось щось неправильно зрозумів, — сказала вона, але в її голосі не було щирості.

— Можливо, — відповіла я, посміхаючись. — Але я б хотіла, щоб усі знали правду. Я поважаю вашу працю, Ганно Петрівно, але плітки про мене — це несправедливо.

Микола Іванович, який до цього мовчав, кивнув.

— Валентино, ти права. Давай забудемо цю дурницю і будемо їсти торт.

Усі засміялися, і напруга трохи спала. Я з’їла шматок торта, хоча він, як завжди, був сухим. Але я знала, що це не про торт. Це було про те, щоб поставити крапку в цій історії.

Минуло кілька тижнів. Плітки вщухли, але я знала, що Ганна Петрівна не забуде цієї історії. Щоразу, коли я приходила до неї на чай, вона ставила переді мною торт із таким виглядом, ніби вручала мені нагороду. Я їла, посміхалася і думала: іноді краще проковтнути шматок сухого торта, ніж дозволити пліткам зруйнувати стосунки.

Одного вечора ми з Сергієм сиділи на кухні, і я запитала:

— Сергію, як думаєш, чому твоя мама так реагує на дрібниці?

Він задумався.

— Вона просто хоче уваги. Їй важливо, щоб усі її любили. А коли ти відмовилася, вона, мабуть, відчула себе відкинутою.

— Але ж я не хотіла її образити, — зітхнула я.

— Я знаю, — він узяв мою руку. — Але ти молодець, що не мовчала. Може, наступного разу вона подумає, перш ніж розпускати плітки.

Я посміхнулася. Може, він і правий. Але я знала, що в нашій родині завжди знайдеться нова причина для драми. І я була готова до цього.

А як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто було мовчати, щоб уникнути конфлікту, чи краще сказати правду, навіть якщо це викличе бурю?