— Валю, ваша економія — це ознака бідності розуму, а моя донька народжена для розкоші, — зверхньо заявила сваха, попиваючи дорогу каву за рахунок мого виснаженого сина. Я бачила, як Людмила нитка за ниткою витягує життя з моєї дитини, підбурюючи Аліну на нові бeзумcтва. Насувалася буря, до якої мій син зовсім не був готовий.

Мій син завжди був хазяйновитим хлопцем. Ігор змалечку знав ціну кожній копійці, бачив, як ми з батьком важко працювали, щоб поставити його на ноги, дати освіту та купити хоча б невеличку квартиру на околиці. Він ніколи не просив зайвого, носив речі роками і вмів відкладати. Але все змінилося, коли в нашому житті з’явилася Аліна. Спочатку вона здавалася мені тихою, вихованою дівчиною, яка просто любить гарно вдягатися. Проте з часом я зрозуміла, що за цією зовнішньою скромністю ховається безодня, яка готова поглинути весь бюджет мого сина.

Останнім часом я почала помічати, що Ігор ходить у старій куртці, якій уже років п’ять, а Аліна щотижня з’являється в новому образі. То в неї якісь неймовірні чоботи на високих підборах, то сумочка, ціна якої дорівнює моїй місячній пенсії. Я намагалася мовчати, бо знаю, як молодь реагує на зауваження, але серце боліло за сина. Він почав брати додаткові зміни, працювати вечорами, а вигляд у нього став зовсім виснаженим. Обличчя зблідло, під очима з’явилися темні кола, а руки постійно тремтіли від втоми.

Одного разу я зайшла до них без попередження, бо привезла свіжих овочів із дачі та трохи домашніх пирогів. Двері відчинила Аліна, тримаючи в руках черговий пакунок із відомого магазину. В кімнаті панував хаос: на дивані лежали розкидані сукні, якісь дивні капелюшки та коробки з взуттям. Повітря було важким від суміші дорогих парфумів та запаху нового синтетичного текстилю.

— Знову обновки? — не втрималася я, ставлячи кошик на підлогу.

— Валю, ви ж знаєте, що жінка має виглядати гідно. Моя мама каже, що економія на собі — це шлях у нікуди. Ви застрягли у своєму минулому, де перешивали старі спідниці, а зараз інший світ.

— Твоя мама, мабуть, забула додати, що гроші не падають з неба, а їх заробляє Ігор. Подивися на нього, він на тінь став схожий.

— Він чоловік, це його обов’язок забезпечувати родину. Якщо йому важко, значить, він неправильно організовує свій час. Моя мама каже, що чоловіка треба стимулювати витратами, тоді він більше заробить.

— Ти стимулюєш його до нервового виснаження, Аліно. Ти хоч раз запитала, чи він снідав сьогодні?

— Він дорослий хлопчик, сам розбереться з ковбасою в холодильнику. А мені завтра на зустріч із подругами, я не можу прийти в тому ж, у чому була минулого тижня.

Я сіла на край стільця, боячись зачепити якусь чергову коробку. На підвіконні стояла зів’яла квітка, яку ніхто не поливав тижнями, зате поруч лежав глянцевий журнал із загнутими сторінками на розділі ювелірних виробів.

— Аліно, ви ж збирали на ремонт кухні. У вас кран тече вже місяць.

— Кран почекає, а розпродаж закінчується сьогодні. Ви, Валю, занадто заземлена людина. Тільки про крани та картоплю й думаєте.

— Бо без картоплі ти завтра голодна будеш, а в нових туфлях сита не станеш.

Невдовзі прийшов Ігор. Він ледве переставляв ноги, кинув ключі на тумбочку і навіть не зняв взуття, просто присів у передпокої, спершись головою на стіну. Шпалери за його спиною вже трохи відклеїлися, але нікому не було до того діла.

— Мамо, ти тут?

— Прийшла трохи допомогти вам із продуктами, синку. Ти виглядаєш так, ніби тиждень не спав.

— Роботи багато, треба закривати рахунки. Клієнти нервові, терміни тиснуть.

— Які рахунки, Ігоре? У вас щодня нові пакунки в хаті. Невже ти не бачиш, що Аліна витрачає все, що ти заробляєш, на це непотрібне ганчір’я? Синку, зупинися.

— Мамо, не починай. Вона каже, що це інвестиція в її впевненість. Її мати, пані Людмила, постійно їй дзвонить і розказує, які нові колекції вийшли. Каже, що якщо жінка не витрачає гроші чоловіка, то він перестане бути лідером.

— Ти лідер у старій куртці з діркою на лікті? Ти лідер, який не може собі дозволити нові черевики, бо дружина купила третій капелюшок за місяць?

Ігор підняв на мене очі, і в них була така порожнеча, що мені стало страшно. У цей момент із кімнати випливла Аліна, демонструючи нову сукню.

— Ігоре, дивись, як пасує! Мама сказала, що цей колір підкреслює мою аристократичність.

— Гарно, Аліно. Дуже гарно. Скільки?

— Неважливо. Головне, що я щаслива. Хіба моє щастя не варте кількох папірців?

— Цих папірців мені треба заробляти тиждень без вихідних, — тихо сказав син, закриваючи обличчя долонями. Його пальці були в мозолях від постійної роботи з інструментами.

— Ой, знову ти за своє! Ти стаєш схожим на свою маму. Тільки й знаєте, що рахувати кожну гривню. Це так низько для чоловіка.

Я не витримала, підхопилася з місця, відчуваючи, як усередині все дрижить.

— Низько— це заганяти чоловіка в борги заради шматка тканини! Принизливо — це не помічати, як він згасає поруч із тобою!

— Вийдіть звідси, Валю! — Аліна тикнула пальцем у бік дверей. — Ви руйнуєте нашу енергетику своїм негативом. Мама попереджала, що свекрухи завжди заздрять молодим і вродливим.

Я пішла, але запах того дому ще довго переслідував мене. Це був запах егоїзму, змішаний із ароматом дешевої драми.

За кілька днів я вирішила поговорити з самою свахою. Людмила зустріла мене в кав’ярні. Вона сиділа, відставивши мізинець, і зверхньо розглядала відвідувачів.

— Людмило, ми маємо серйозно поговорити про наших дітей. Вони йдуть у прірву.

— Ой, Валю, ти вічно все ускладнюєш. Ти просто не вмієш жити красиво.

— Ігор працює на двох роботах, він виснажений. А ваша донька тільки й знає, що скуповувати лахіття. Ви ж самі її до цього підштовхуєте.

— Я вчу її бути жінкою, яку хочеться бачити поруч. Чоловік — це мисливець. Якщо йому не давати цілі, він ляже на диван і деградує. Моя Аліночка дає йому стимул працювати.

— Ви називаєте це стимулом? Він скоро з ніг впаде від такого стимулу. Ви бачили його останній раз? Він схуд.

— Зате вона виглядає як з картинки. Люди дивляться на неї і розуміють, що в Ігоря справи йдуть добре. Це репутація.

— Репутація на боргах не будується, Людмило.

— Ти просто заздриш, що твій покійний чоловік не купував тобі діамантів. Ти звикла до злиднів і хочеш затягнути туди мою дитину. Аліна створена для розкоші, а не для того, щоб варити тобі борщі в старій каструлі.

— Вона створена для того, щоб бути паразитом, судячи з ваших слів.

Сваха пирхнула, кинула серветку на стіл і пішла, навіть не розплатившись за свою каву. Мені довелося діставати останні гроші з гаманця, щоб закрити її рахунок. Це була маленька модель їхнього сімейного життя: одні гуляють, інші платять.

Минуло кілька місяців. Осінь була холодною, дощовою. Вітер постійно бив у мої вікна, нагадуючи про неспокій. Ігор став замкненим, перестав заходити до мене. Коли я дзвонила, він відповідав короткими фразами, голос був сухим, наче стара гілка.

Одного вечора він таки прийшов. Без попередження. Став на порозі, плечі опущені, волосся розпатлане від вологи. У руках — невелика сумка, з якої стирчав край його старої куртки.

— Що сталося, синку? Проходь швидше.

— Я більше не можу, мамо. Це край.

— Знову сварка через одяг?

— Якби ж то. Вона взяла кредит. Великий кредит. На моє ім’я, мамо. Скористалася моїм паспортом, поки я спав після зміни.

— Як це можливо? Навіщо?

— Її мама сказала, що їм терміново треба поїхати на якийсь оздоровчий курорт, бо вони втомилися від сірості. І що я, як люблячий чоловік, мав би сам це запропонувати, але оскільки я скупий, то вони взяли справу у свої руки.

Ми сіли на кухні. Я поставила чайник, він почав шуміти, заповнюючи тишу своїм монотонним гулом.

— Вона хоч розуміє, що це злочин?

— Вона каже, що це сімейні гроші. Що я все одно їх зароблю. А коли я почав кричати, вона зібрала свої нові сукні в чемодани і сказала, що я нікчема. Що її мама була права — я не здатен забезпечити жінці гідний рівень життя.

— І де вона зараз?

— У матері. Людмила мені подзвонила і сказала, що якщо я не виплачу цей борг і не перепрошу на колінах з новим подарунком, то вона подасть на розлучення і забере половину квартири.

— Квартири, яку ми з батьком тобі купили ще до шлюбу? — я відчула, як серце почало калатати.

— Вона каже, що вони там зробили косметичний ремонт, тому вона має право на частку. Хоча той ремонт — це просто нові шпалери, які вона вибрала і за які я ж і заплатив.

— Це просто не вкладається в голові. Як можна бути настільки жорстокими до близької людини?

— Мамо, я так втомився. Я працюю, працюю, а навколо мене тільки порожнеча і нові квитанції. Вона навіть жодного разу не запитала, як у мене справи на роботі. Тільки — де гроші? Чому так мало?

Раптом у двері почали сильно стукати. Це був не просто стукіт, а справжній напад. Я відкрила. На порозі стояли обидві — Аліна в новій шубі, незважаючи на дощ, і Людмила з помадою, що трохи розмазалася.

— Де він? — крикнула Аліна, відштовхуючи мене. — Ігоре, виходь! Ти думаєш, сховаєшся за материною спідницею?

— Залиште його в спокої! — я намагалася перегородити шлях.

— Ой, Валю, відійди, — Людмила презирливо глянула на мій домашній халат. — Твій син винен моїй доньці за моральні страждання. Він образив її, назвав злодійкою через якийсь дріб’язковий кредит.

Ігор вийшов у коридор. Він здавався вищим і суворішим, ніж зазвичай.

— Ідіть геть. Обидві.

— Що? — Аліна аж захлинулася від обурення. — Ти мені вказуєш? Після всього, що я для тебе зробила? Я прикрашала твоє нудне життя!

— Ти обкрадала моє життя, Аліно. Ти і твоя мати. Ви висмоктували з мене все — сили, гроші, спокій. Ви бачили в мені не людину, а гаманець із ніжками.

— Ти пожалкуєш про це! — Людмила виступила вперед. — Ми подамо в суд! Ми розкажемо всім, який ти скнара! Твоя репутація буде знищена!

— Моя репутація — це моя праця. А ваша — це порожні коробки на смітнику. Забирайте свої речі з квартири завтра. Якщо ні — я все вивезу до під’їзду вашої матері.

— Ти не смієш так з нею поводитися! — верещала сваха. — Вона тендітна жінка!

— Тендітна жінка не бере кредити на чуже ім’я. Йдіть.

Коли двері нарешті зачинилися, у квартирі стало напрочуд тихо. Тільки дощ продовжував свою сумну пісню за вікном. Ігор сів на підлогу прямо в коридорі і закрив очі.

— Мамо, я нарешті дихаю.

— Тобі доведеться багато працювати, щоб віддати ті гроші, синку.

— Я знаю. Але тепер я буду працювати на себе, а не на її нові туфлі.

Минуло пів року. Ігор змінився. Він нарешті купив собі нормальний одяг, підлікував нерви. Квартиру він продав, щоб не мати нічого спільного з тим минулим, і переїхав в інший район. Аліна з мамою намагалися ще кілька разів влаштовувати сцени, вимагали гроші, але він просто заблокував їхні номери.

Я іноді бачу Аліну в місті. Вона все так же гарно вдягнена, але обличчя стало якимось сухим і злим. Поруч із нею тепер інший чоловік, значно старший, який виглядає ще більш зацькованим, ніж колись мій син. Вона тримає його під руку, а Людмила йде позаду, контролюючи кожен крок і вказуючи на вітрини магазинів.

Чи можна звинувачувати лише невістку в тому, що сталося? Чи, можливо, це ми, батьки, іноді занадто сильно опікуємося своїми дітьми, дозволяючи їм ставати жертвами маніпуляторів? І чи є межа у материнського впливу, коли він починає руйнувати чужі долі заради власного комфорту?

Як ви вважаєте, чи винен Ігор у тому, що так довго терпів це знущання, чи в коханні ми всі стаємо сліпими та беззахисними перед чужою жадобою?