– Василю, ти що, серйозно? – Марія різко зупинилася біля кухонного столу, тримаючи в руках тарілку з яєчнями. Її голос тремтів від напруги. – Ти просто взяв і вимкнув інтернет?

Я сидів за столом, тримаючи чашку з чаєм, і дивився на неї спокійно, хоча всередині все кипіло.

– Так, Маріє, вимкнув, – відповів я, не відводячи погляду. – І знаєш чому. Наш син, якому двадцять вісім, живе тут, як у готелі. Їсть, спить, користується всім, а ми з тобою – як обслуга.

– Але ж він наш син! – Марія поставила тарілку на стіл так, що ложка дзенькнула. – Ти хочеш його вигнати?

– Ні, я хочу, щоб він зрозумів, що це дім, а не хостел, – я відчував, як голос мимоволі твердішає. – Ми з тобою все тягнемо: рахунки, прибирання, їжа. А він? Хоч раз спитав, чи треба щось купити?

Марія зітхнула, її очі заблищали від сліз, але вона швидко відвернулася до вікна.

– Може, це ми щось не так зробили, Василю? – прошепотіла вона. – Може, це наша провина?

Я відчув, як серце стискається, але відповів тихо:

– Якщо ми й винні, то в тому, що занадто довго мовчали.

Мене звати Василь, мені п’ятдесят п’ять, і я все життя вірив, що дім – це місце, де кожен має свою роль. Не просто місце, де спиш і їси, а простір, де всі разом створюють щось спільне. Моя дружина Марія поділяє цю думку, хоча іноді її серце м’якше, ніж моє. Ми з нею одружені тридцять років, і за цей час бачили всяке: радість, труднощі, моменти, коли здавалось, що легше здатися, ніж іти далі. Але ми завжди трималися разом, як два колеса одного воза.

Наш син, Андрій, уже не дитина. Йому двадцять вісім, але іноді мені здається, що він досі не зрозумів, що означає бути дорослим. Він живе з нами в нашій трикімнатній квартирі в передмісті Києва. Теоретично, він працює – програміст, фрілансер, заробляє непогано. Але на практиці? Він ніби гість у власному домі. Не виносить сміття, не питає, чи потрібна допомога, не цікавиться, як ми справляємося з рахунками. Його життя – це його кімната, ноутбук і навушники. А ми з Марією? Ми ніби тіні, які забезпечують йому комфорт.

Я не з тих, хто любить голосно скаржитися. Мене так виховали: роби свою справу, тримай слово, піклуйся про рідних. Мій батько, Іван Петрович, завжди казав: «Чоловік не той, хто кричить, а той, хто діє». Мама, Олена Григорівна, додавала: «А дія – це коли ти думаєш не лише про себе». Я намагався передати це Андрієві, але десь, видно, не допрацював.

Кожен мій день починається однаково: о шостій ранку я встаю, варю собі каву, Марія готує сніданок – яєчню, бутерброди чи кашу. Я досі працюю інженером на заводі, хоча міг би вже піти на пенсію. Але робота для мене – це не лише гроші. Це ритм, дисципліна, доказ того, що я ще не здався. Вечорами ми з Марією любимо посидіти за чаєм, подивитися серіал чи просто поговорити. Наш дім – це наша фортеця, місце, де можна розслабитися, бути собою. Але з Андрієм усе змінилося. Він ніби живе поруч, а не з нами.

– Василю, може, поговоримо з ним ще раз? – якось увечері сказала Марія, коли ми сиділи за столом. Вона тримала чашку з трав’яним чаєм і дивилася кудись у темряву за вікном.

– А що це дасть? – відповів я, відчуваючи, як у голосі з’являється втома. – Ми вже сто разів пробували. Він слухає, киває, а потім усе по-старому.

– Але ж він наш син, – тихо сказала вона, і я побачив, як її очі зволожилися. – Може, йому просто треба час?

– Маріє, йому двадцять вісім, – я зітхнув. – Скільки ще часу?

Вона не відповіла, лише помішала чай ложкою. Я знав, що вона хоче вірити в краще. Марія завжди була такою – шукала в людях хороше, навіть коли його важко було знайти. Але я відчував, що ми не можемо більше тягнути це самі.

Одного вечора я повернувся з роботи, втомлений, але сповнений рішучості. На столі стояли дві тарілки – лише для нас із Марією. Вона приготувала картоплю з котлетами, пахло так, що аж слинка текла. Але я помітив, що для Андрія нічого не накрито.

– Ти не чекала на нього? – спитав я, сідаючи за стіл.

– Ні, – відповіла Марія твердо, хоча в її очах була тривога. – Хай сам собі готує. Я втомилася бути кухаркою для того, хто нас не помічає.

Я кивнув. Це був перший крок. Ми не хотіли його карати – ми хотіли, щоб він зрозумів.

Того ж вечора я сів за комп’ютер і зайшов на сайт нашого інтернет-провайдера. Кілька кліків – і мережа зникла. Я знав, що Андрій це помітить. Його життя крутиться навколо ноутбука, і без інтернету він ніби втрачає зв’язок із світом. Не минуло й десяти хвилин, як двері його кімнати відчинилися.

– Тату, що з інтернетом? – його голос був сповнений роздратування, ніби я порушив його особистий простір.

– Я його вимкнув, – спокійно відповів я, не відриваючись від екрана.

– Це що, жарт? – він підійшов ближче, його брови зійшлися на переніссі. – Ти серйозно?

– Цілком, – я повернувся до нього. – Ми з мамою платимо за все: за світло, за воду, за цей інтернет. А ти? Ти хоч раз подумав, що це не безкоштовно?

Він фиркнув, ніби я сказав щось абсурдне.

– Я ж працюю, тату. Заробляю. Я не дитина.

– Тоді поводься як дорослий, – відрізав я. – Дорослий не просто заробляє. Він бере на себе частину відповідальності за дім.

Андрій похитав головою і пішов назад до своєї кімнати. Двері грюкнули. Я не відчував радості від цієї розмови. Мені не подобається конфронтація, але я знав, що це необхідно.

Наступні дні були тихими, але напруженими. Андрій проходив повз нас, як привид. Не вітався, не запитував нічого, не сідав із нами за стіл. Марія намагалася триматися, але я бачив, як їй важко. Одного вечора, коли ми пили чай, вона сказала:

– Може, ми занадто поводимось? Може, треба було інакше?

– Маріє, ми не погані, – відповів я, взявши її за руку. – Ми просто хочемо, щоб він зрозумів, що ми сім’я, а не його персонал.

Вона кивнула, але я бачив сумнів у її очах. Я й сам не був упевнений, чи правильно ми робимо. Але повертатися назад не було сенсу.

Минуло два тижні. Одного дня я прийшов із роботи і побачив на кухонній стільниці пакет із супермаркету. Туалетний папір, мийний засіб, кілька пачок макаронів. Я здивовано глянув на Марію, яка саме мила посуд.

– Це Андрій купив, – сказала вона тихо, не відриваючись від раковини.

Я пішов до його кімнати. Двері були прочинені, він сидів за ноутбуком.

– Ти купив речі для дому? – спитав я, намагаючись, щоб голос звучав нейтрально.

– Ну, так, – він знизав плечима, не дивлячись на мене. – Ви ж казали, що треба допомагати.

– І ти вирішив, що це початок? – я не міг стримати легкої посмішки.

– Та годі тобі, тату, – він нарешті підняв очі. – Я ж не дурний. Бачу, що мамі важко все самій тягнути.

Це не було великою перемогою, але це був перший крок. Я не чекав, що Андрій раптом стане ідеальним сином. Але той пакет на стільниці означав більше, ніж усі наші попередні розмови.

Минуло ще кілька тижнів. Життя потроху змінювалося. Андрій почав частіше виходити з кімнати, іноді сідав із нами вечеряти. Одного разу я застав його за миттям посуду після вечері. Він бурчав щось собі під ніс, але робив це без нагадувань. Марія помітила, що він почав сам купувати продукти – не регулярно, але хоча б раз на тиждень.

– Може, він нарешті зрозумів? – сказала вона якось, коли ми сиділи на дивані, а за вікном падав легкий дощ.

– Може, – відповів я. – А може, це тільки початок.

Я більше не бачу в Андрієві того хлопчика, який колись бігав за мною на риболовлю чи просив Марію спекти йому пиріг. Він змінився, і я разом із ним. Він досі буває замкнутим, іноді забуває про наші прохання, але я бачу, як він намагається. І цього, мабуть, досить.

Життя не стало ідеальним. Ми з Марією досі сперечаємося про дрібниці, Андрій іноді замикається у своїй кімнаті, і я не завжди розумію, що в нього на думці. Але дім знову став домом – місцем, де кожен робить щось для інших, а не лише для себе.

Читачі, а як ви справляєтеся з такими ситуаціями? Що б ви зробили на нашому місці? Чи варто було діяти інакше, чи, може, дати більше часу? Як знайти баланс між любов’ю до рідних і необхідністю встановити межі?