Два тижні тому я покликала дочку й сина, щоб розповісти свої плани: я їду жити в будинок для людей похилого віку, але в приватний.
Мої діти, син і дочка, давно мають свої сім’ї, у них своє життя, свої турботи. А я не хочу нікого обтяжувати на старості років. У своїх дітей я з чоловіком вклала всі гроші, всю молодість та вільний час.
У мене є дочка та молодший син. Я подбала про те, щоб вони здобули хорошу освіту і мали змогу отримувати гідну оплату за свою працю в майбутньому.
Коли моя дочка вийшла заміж, вона народила внучку, а потім і порадувала звісткою про другу дитину. Ми дуже чекали на появу другого онука на світ, я у всьому підтримувала дочку.
Але сталося горе: не стало мого чоловіка. Мені в цей час було нелегко, але я не показувала цього заради доньки.
Після весілля донька із чоловіком переїхали до квартири моєї мами. Вони там зробили ремонт, облаштувались. За кілька років я віддала синові, який збирався одружитися, квартиру своєї свекрухи.
На той час я здавала житло, щоб отримати додаткові гроші, але благополуччя сина мене турбувало більше, ніж власне, тому я виселила квартирантів заради родини сина.
Всі документи на нерухомість усі були оформлені на мене. Так колись вирішив мій чоловік, а я не стала нічого міняти після того, як його не стало.
Вже кілька років я на пенсії. Я працювала до останнього, а зараз у свої 78 років хочу відпочити. Зважаючи на все, діти доглядати мене не будуть, їм зараз не до того.
Дзвоню дочці – вона зайнята, попросила сина відвезти мене до лікаря, він сказав викликати таксі. Тоді я набрала зятя, він теж має машину, і він, зрозуміло, теж зайнятий до пізнього вечора. Дочка сказала, що може викликати мені таксі, а в результаті мене підвезла молода сусідка, коли побачила, що я ледве спускаюся сходами.
І ось після цього випадку я прийняла зважене рішення.
Я хочу подбати про свою старість, раз у дітей до цього руки не доходять. Подруга розповіла, що в будинках для людей похилого віку на безоплатній основі погано поводяться з пенсіонерами, та й хто мене туди візьме за наявності рідних людей. Подруга порадила розглядати платні варіанти. Там і умови кращі, і персонал турботливий і привітний.
У неділю я зібрала своїх дітей із дуже важливої розмови. Я сказала, що вирішила переїхати до пансіонату, який вже знайшла в Київській області, але для цього доведеться продати все своє майно. Діти образилися на мене і сказали, що так батьки не роблять. Мовляв, час такий, а їх на вулицю виселяю!
А що робити, якщо я залишилася зовсім одна, без догляду? Діти відвідують мене двічі на місяць, а весь цей час я сиджу вдома біля вікна і думаю, що буде далі? Невже я наодинці проведу решту днів? У будинку для літніх людей хоча б є, з ким поговорити. Там такі самі самотні, як і я. Невже я не маю права на гідну старість?
Діти кажуть, що вони мені допомагають усім, що можуть. Але це не замінює людського спілкування! Я б собаку чи котика завела, але вже не вистачає здоров’я їх доглядати. І якщо пансіонат – це єдиний варіант гідної старості, то готова пережити образу невдячних дітей. А вони, якщо розумні, приймуть мій вибір і зрозуміють.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com
