fbpx
життєві історії
Вдивляючись в її обличчя, Антон втрачав зв’язок з часом, дружина, діти спливали кудись далеко, йому здавалося – нічого цього не було, а може, він просто довго спав, а зараз ось подзвонить Олені і виявиться, що вони все такі ж юні, як двадцять сім років тому і… “Так, мужик сказав – мужик зробив,” – Антон підбадьорив себе заїжденою фразою і швидко навів мишку на значок із зеленою телефонною трубкою.

Якщо доля одного разу розвела вас в різні боки, не намагайтеся зустрітися знову. Хоча у багатьох виникає нав’язлива думка спробувати ще разок…

Мобільник вкотре випав з рук Антона на подушку. Чоловік, нервово прикусивши губу, дивився то на телефон, то на екран ноутбука. Його рука, як заведена вже кілька разів тягнулася до телефону, а потім різко опускалася на клавіатуру ноутбука.

Антон дивився на мобільник як на ворога, який змушує його зрадити Батьківщину.

– Дурень, який дурень! Навіщо зайшов на сторінку Маринки? Цікавий ніс! – Антон лаяв себе, але полегшення самокатування не приносило.

Погляд його раз у раз падав на фото Олени, що весело усміхалася з екрану монітора.

– Посміхаєшся? Стала ще красивішою? Ось зараз подзвоню тобі і дізнаюся, як живеш. Спасибі людині, придумали «Фейсбук»!

Так би не зустрілися з тобою ніколи. А зараз ось захочу і подзвоню тобі, і почую твій голос.

Від останньої фрази у Антона мороз побіг по шкірі, не врятувала навіть ковдра, яка вкривала його по пояс.

У цей суботній вечір Антон повечеряв на самоті пельменями, дбайливо приготованими його Кірою. Потинявся порожнью квартирою, а потім вирішив затишненько провести вечір, гуляючи просторами інтернету. Але далі «Фейсбуку» йому не вдалося помандрувати.

Він сидів у ліжку, відкинувшись на подушку, на ногах, укритих ковдрою, стояв ноутбук, з екрана якого йому заклично посміхалася Олена – його перша любов.

Вдивляючись в її обличчя, Антон втрачав зв’язок з часом, дружина, діти спливали кудись далеко, йому здавалося – нічого цього не було, а може, він просто довго спав, а зараз ось подзвонить Олені і виявиться, що вони все такі ж юні, як двадцять сім років тому і…

Далі він боявся мріяти, боявся злякати несподіване щастя.

Він вдивлявся в обличчя Олени, намагаючись уявити, як склалося її життя.

Вони жодного разу не бачилися після безглуздого розставання. Посварилися через якусь дрібницю, Антон через тиждень поїхав, як виявилося на довгі роки. Перші півроку було складно, але потім він зустрів Кіру, і життя набуло нових барв. Він був щасливий, дійсно щасливий весь цей час, але варто було йому побачити фото Олени, усе розвалилося.

– Так, мужик сказав – мужик зробив, – Антон підбадьорив себе заїжденою фразою і швидко навів мишку на значок із зеленою телефонною трубкою. Клацання… і такий знайомий, такий… рідний, незабутній голос:

– Слухаю.

– Олено… привіт!

– Хто це?

– Це Антон.

Кілька секунд висіла неможлива тиша, не вірилося, що вона продовжить розмову. І всеж:

– Антон, це ти? Як ти мене знайшов?

– Зайшов до Маринки на сторінку, побачив тебе у неї в друзях і не втримався.

– А, ну так! Що це я гальмую. Зараз немає проблем з пошуком людей.

– Олено, як живеш? Можеш говорити? – Антон потроху заспокоювався, але все ще боявся, що жінка швидко закінчить розмову.

– Так можу. Чоловік у відрядженні. А тобі ніхто не заважає?

– Я теж сам. Дружина поїхала до доньки, а син десь гуляє. А у тебе скільки дітей? Дорослі?

– Два сини. Живуть окремо. Один одружений, інший ще в пошуках.

– Оленко-о, я не вірю, що чую твій голос! Ти знаєш, він такий самий, як раніше. Я його ніколи не забував.

Антон не брехав. Дивно, одружився він з любові і дружину любив. Але образ Олени часто вставав у нього перед очима, він пам’ятав її голос. Траплялися місяці, а іноді навіть роки, коли Олена губилася в його пам’яті, але потім якесь слово або музика, або інший збіг обставин – і Олена в пам’яті знову тут як тут.

Нав’язлива думка написати або зателефонувати своєму першому коханню з’явилася з покупкою ноутбука. Зареєструвавшись в соцмережі, він швидко знайшов кількох друзів юності, але Олену не дозволяв собі шукати, щось його утримувало від цього кроку.

Антон розумів – його життя зміниться після розмови з першим коханням. Навіть якщо вони не зустрінуться, в його житті з’явиться таємниця. Таємниця від дружини, якій він ніколи, практично ніколи не брехав. Якщо тільки у дрібницях… Кіра не заслужила такого ставлення.

– Антон, я теж рада тебе чути. Як живеш?

– Та все нормально. Верчуся, працюю. Все як у всіх – будинок, робота.

– А ким ти працюєш?

– Майстром ділянки на заводі. Зарплата непогана. Зірок з неба не хапаю, але на безбідне життя вистачає, – відчувши раптом незручність, ніби виправдовуючись, відповів Антон, – А ти?

– Я також нормально. У мене косметичний салон.

– У тебе? Тобто ти – власниця? – не стримав здивування Антон.

– Чому ти дивуєшся? Забув, але ж я завжди мріяла мати свою справу. До речі, ти не вірив, що у мене вийде, обзивав фантазеркою.

– Молоде-ець, – протягнув Антон, – а чоловік чим займається?

Олена трохи помовчала, ймовірно зважуючи, відповідати чи ні на питання, а потім вимовила роблено байдужим тоном:

– У Жені будівельний бізнес. Так ти, напевно, чув не раз про його фірму. Вона у всіх на слуху, та й в рекламі крутять постійно, – Олена вимовила назву фірми і у Антона остаточно сперло подих.

Поговоривши ще хвилини три, вони розпрощалися, начебто навіть тепло. Але Антон відчував – розмова ця остання і більше він ніколи не почує голос Олени. Якесь відчуття пригніченості, навіть розчавленості холодом стискало все його нутро і ніяк не відпускало.

А Олена, як тільки відключився зв’язок, відкинулася на шкіряні подушки дивана, обвела поглядом свою вітальню, обставлену за останньою модою, вимовила:

– Дякую долі, що відвела від мене цього майстра дільниці…

Тетяна В.

Джерело

Фото – shutterstock.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!