— Вечеря сама не прийде з магазину, Тарасе, — роздратовано відповіла я на його чергове питання про меню. Того вечора я поїхала, залишивши його сам на сам із порожніми полицями та правдою, до якої він не був готовий.

Уляна завжди вважала, що їхній дім тримається на спільних зусиллях, хоча десь глибоко в душі розуміла, що це лише гарна ілюзія. Вона звикла, що ранок починається з аромату кави, яку вона варить на двох, і зі свіжих бутербродів, інгредієнти для яких вона купує щовечора дорогою з роботи. Тарас сприймав це як належне, ніби холодильник мав магічну властивість самостійно наповнюватися продуктами щоразу, як зачинялися дверцята. Для нього побут був чимось невидимим, фоновим шумом, який не потребував його уваги чи втручання.

Одного разу Уляні довелося терміново поїхати до сестри в інше місто на кілька днів. Це сталося так раптово, що вона встигла лише кинути кілька речей у сумку та залишити коротку записку на кухонному столі. Вона не встигла заїхати до супермаркету, не приготувала каструлю борщу на три дні наперед і не залишила інструкцій, де лежить хліб. Вона просто поїхала, сподіваючись, що дорослий чоловік зможе подбати про себе самостійно.

Минуло лише кілька годин, як Тарас повернувся з офісу. Він звично кинув ключі на тумбочку і попрямував до кухні, розраховуючи на смачну вечерю. Проте замість ароматних страв його зустріла тиша і порожнеча. Він відкрив холодильник і застиг у подиві. На полицях самотньо стояв напівпорожній горщик із гірчицею та засохлий лимон. Жодного шматочка сиру, жодної сосиски, навіть яєць не було.

— Уляно, а де все? — вигукнув він у порожнечу квартири.

Відповіді не було. Тільки тоді він помічив папірець на столі. Прочитавши, що дружина поїхала, Тарас відчув не злість, а справжню розгубленість. Він не знав, з чого почати. Його мозок відмовлявся приймати той факт, що для отримання їжі потрібно вийти з дому, піти в магазин, обрати продукти, відстояти чергу і принести все це в руках.

Він сів на стілець і почав гортати контакти в телефоні, сподіваючись, що хтось із друзів покличе його на вечерю, але вечір вівторка був тихим. Шлунок почав вимагати свого. Тарас знову підійшов до холодильника, ніби сподіваючись, що за цей час там щось з’явилося. Але ситуація не змінилася.

— Це ж треба було так підставити, — бурмотів він собі під ніс.

Він наважився піти до магазину, що розташований за два квартали. Зайшовши всередину, він відчув себе наче в іншому всесвіті. Тарас ніколи не замислювався, скільки видів молока існує або як обрати стиглі овочі. Він блукав між рядами, дивлячись на цінники та назви брендів, які йому нічого не говорили. Коли він нарешті підійшов до каси з пачкою пельменів і пляшкою мінеральної води, виявилося, що він забув гаманець вдома.

Повернувшись у порожню квартиру без покупок, він відчув дивне відчуття безпорадності. Це не була трагедія, але це було повне фіаско його уявлень про те, як працює світ. Весь вечір він намагався заснути, але думки про те, що завтра вранці йому не буде що з’їсти перед роботою, не давали спокою.

Наступного ранку ситуація стала ще складнішою. Тарас звик, що його сорочки завжди випрасувані та висять у шафі. Проте сьогодні він виявив, що остання чиста сорочка має пляму, а всі інші лежать у кошику для білизни. Він спробував увімкнути пральну машину, але не знав, куди засипати порошок і який режим обрати. Кнопки здавалися йому ієрогліфами.

— Невже це так складно? — запитав він сам себе, дивлячись на панель керування.

Він вирішив зателефонувати Уляні, сподіваючись на детальну консультацію. Коли вона підняла слухавку, її голос звучав втомлено, але спокійно.

— Привіт, Тарасе, щось сталося?

— Уляно, я не можу знайти їжу вдома. І пральна машина не працює.

— Їжа в магазині, а машина працює, якщо натиснути на старт. Ти ж дорослий чоловік.

— Але я не знаю, що купувати. Які макарони ти береш? І де лежить той засіб для прання?

— Спробуй розібратися сам. Мені зараз не до цього, маю багато справ із сестрою.

Вона поклала слухавку, залишивши його наодинці з побутовими проблемами. Тарас відчув образу. Йому здавалося, що дружина спеціально ігнорує його потреби, щоб провчити. Він провів цілий день на роботі в поганому настрої, а ввечері знову повернувся до холодної та незатишної оселі.

Цього разу він таки взяв гроші та пішов до магазину. Він набрав повний кошик усього підряд: чіпси, консерви, дорогий сир, який ніхто ніколи не їв, і три види хліба. Коли він прийшов додому і спробував щось приготувати, виявилося, що він не знає, як користуватися духовкою. Він ніколи не бачив, як Уляна її вмикає. В результаті вечеря складалася з холодних консервів і хліба.

Кожен новий день без дружини ставав для нього випробуванням. Сміття почало накопичуватися, чистий посуд закінчився, а підлога вкрилася пилом. Тарас почав усвідомлювати, що затишок, який він сприймав як щось природне, насправді є результатом щоденної та важкої праці однієї жінки. Він раніше думав, що Уляна просто проводить час удома після роботи, але тепер він бачив, скільки дрібниць вона тримала в голові.

Коли через тиждень двері відчинилися і на порозі з’явилася Уляна, Тарас зустрів її не з обіймами, а з претензіями.

— Чому ти не залишила мені нічого готового? Я весь цей час харчувався абичим.

Уляна подивилася на захаращену кухню, на купу брудного посуду і на чоловіка, який виглядав так, ніби пройшов через важке випробування.

— Ти міг запитати, де лежать продукти, або просто купити їх.

— Я купував, але це зовсім не те. Будинок став чужим і холодним.

— Він не став чужим, він просто перестав обслуговуватися мною.

Ця розмова не призвела до примирення. Навпаки, між ними виникла стіна. Уляна зрозуміла, що її праця не цінується, а сприймається як обов’язковий сервіс. Тарас же відчував себе покинутим і скривдженим, бо його комфорт був порушений.

Наступні дні вони майже не розмовляли. Уляна почала готувати тільки для себе, а Тарас продовжував купувати готову їжу, демонструючи свою незалежність, хоча в глибині душі дуже сумував за домашніми обідами. Квартира, яка раніше була місцем спокою, перетворилася на зону мовчазного конфлікту.

Одного вечора Тарас сидів у вітальні й дивився на Уляну, яка спокійно читала книгу. Він хотів підійти і сказати, що був неправий, але гордість не дозволяла. Він згадав усі ті моменти, коли вона просила його допомогти з покупками або прибрати в кімнаті, а він відмахувався, кажучи, що втомився.

— Слухай, Уляно.

— Так, я слухаю.

— Мабуть, я справді ніколи не думав, як тобі вдається все це встигати.

— Нарешті ти це помітив. Тільки шкода, що для цього мені довелося поїхати.

Вона не посміхалася. В її очах була втома і якесь нове рішення, яке Тарасові зовсім не подобалося. Він зрозумів, що повернути все так, як було раніше, вже не вдасться. Тепер йому доведеться або ставати партнером, або залишатися в порожнечі, яку він сам і створив своєю байдужістю.

Уляна встала, закрила книгу і пішла в іншу кімнату, залишивши його в тиші. Вона більше не хотіла бути невидимою феєю, яка вирішує всі проблеми. Тепер вона хотіла, щоб її бачили як людину. Тарас залишився сидіти на дивані, дивлячись у вікно на вечірнє місто, і вперше в житті він не знав, що робити далі. Його світ, де все було просто і зрозуміло, розвалився всього за один тиждень безвладдя в холодильнику.

Чи варто було доводити ситуацію до такого фіналу, щоб нарешті усвідомити цінність домашнього затишку?

Ми часто не помічаємо того, що для нас роблять найближчі люди, поки це не зникає. А як ви вважаєте, чи повинен чоловік повністю розділяти побутові обов’язки, чи це все ж таки жіноча справа, яка має цінуватися більше?

Будь ласка, поставте свою вподобайку цій історії та напишіть у коментарях свою думку, для нас це дуже важливо. Ваші розповіді та підтримка допомагають нам робити цей світ трохи зрозумілішим. Що б ви порадили героям у цій ситуації? Напишіть, чи були у вашому житті схожі моменти, коли побут ставав причиною великих змін у стосунках. Ваша активність допомагає іншим побачити цей текст і, можливо, задуматися про своє життя.