— Вероніко, я її терпіти не можу і не хочу, щоб вона жила в моїй квартирі, — сказав Давид, кинувши ключі на стіл. Він стояв посеред кухні, де ще пахло пиріжками мами, і вимагав виставити рідну мені людину за двері. Я мовчки дивилася на його заціплені щелепи, розуміючи, що цей вечір стане початком кінця нашого спокійного життя.

Я і Давид сиділи на кухні, де за вікном уже западали густі сутінки. Стара кватирка злегка поскрипувала від вітру, а на столі холонув чай, який ніхто не хотів пити. У повітрі пахло сирістю та немитим посудом, що зібрався в раковині за день. Давид нервово стукав пальцями по клейонці, не дивлячись мені в очі. Я відчувала, як кожна секунда мовчання тисне на плечі, ніби важка ковдра.

— Вероніко, ти ж розумієш, що так далі тривати не може, — нарешті вимовив він, піднявши погляд.

Я відвернулася до вікна. Там, у світлі вуличного ліхтаря, кружляли дрібні комахи.

— Про що саме ти зараз говориш? — запитала я, хоча чудово знала відповідь.

— Про твою матір. Вона займає цілу кімнату, а ми ледь зводимо кінці з кінцями. Ти ж бачиш рахунки. Нам потрібні гроші, і якщо цю квартиру здавати, то зайві кошти нам точно не завадять.

Його слова прозвучали сухо, як шелест сухого листя. Я відчула, як усередині щось стиснулося. Це була квартира моїх батьків, місце, де я виросла, де кожен куток пам’ятав мій сміх і мої сльози. А тепер мій чоловік пропонував виставити мою матір за двері заради кількох папірців.

— Давиде, куди вона піде? У неї нікого немає, крім нас. Ти пропонуєш їй жити на вулиці? — мій голос тремтів, але я намагалася тримати себе в руках.

— Чому відразу на вулиці? У неї є дача під містом. Там цілком можна жити влітку, а на зиму щось придумаємо. Вероніко, я її терпіти не можу і не хочу, щоб вона жила в моїй квартирі. Ну, тобто в нашій, — він швидко виправився, але я помітила цю заминку.

— Дача? Там навіть води нормальної немає, тільки колодязь на вулиці. Вона вже не молода, їй важко носити відра. Ти хоч уявляєш, як це — вигнати рідну людину з дому? — я піднялася зі стільця, відчуваючи, як гнів підступає до горла.

— Вона постійно втручається в наші справи. Вчора вона знову повчала мене, як правильно лагодити кран. Сьогодні вона невдоволена тим, що я пізно повернувся. Я не можу розслабитися у власному домі. Це нестерпно, — Давид теж встав, його обличчя почервоніло.

Я глянула на його руки — вони були міцно стиснуті. Він завжди ставав таким, коли щось йшло не за його планом. Наша квартира, яка раніше здавалася затишною гаванню, тепер перетворилася на поле бою. Кожен шурхіт у сусідній кімнаті, де жила мама, викликав у нього роздратування.

— Вона просто хоче бути корисною. Вона самотня, Давиде. Після того, як батька не стало, вона зовсім згасла. Ця квартира — все, що в неї залишилося від минулого життя, — тихо сказала я, намагаючись достукатися до його сумління.

— Минуле життя залишилося в минулому. Нам треба думати про майбутнє. Якщо ми здамо ту кімнату або взагалі переїдемо в менше житло, а це здамо повністю, ми зможемо закрити частину боргів. Хіба ти не хочеш нарешті купити машину? Хіба ти не хочеш поїхати у відпустку, про яку ми мріяли два роки? — він підійшов ближче, намагаючись зазирнути мені в очі.

Я мовчала. Гроші справді були потрібні. Останнім часом ми рахували кожну копійку, відмовляючи собі навіть у дрібницях. Але ціна цієї свободи здавалася мені занадто високою.

— Я не можу просто сказати їй: Мамо, збирай речі. Це розірве їй серце, — прошепотіла я.

— Тоді це зроблю я. Мені не звикати бути поганим у цій родині. Але знай, якщо вона залишиться, я більше не буду вкладатися в цей побут. Нехай вона сама платить за світло і газ зі своєї мізерної допомоги, — кинув він і вийшов з кухні, гучно грюкнувши дверима.

Я залишилася одна в тиші, яка раптом стала нестерпною. З коридору почулися тихі кроки. Двері в кухню повільно прочинилися, і на порозі з’явилася мати. Вона стояла в своєму старому халаті, обхопивши себе руками, ніби їй було дуже холодно. Її волосся, колись густе і темне, тепер було сивим і рідким, зібраним у маленький вузлик на потилиці.

— Я все чула, Вероніко, — тихо промовила вона.

Серце моє пропустило удар. Я не знала, що сказати. Мені було соромно за Давида, за себе, за те, що ми взагалі вели таку розмову.

— Мамо, не бери це близько до серця. Він просто втомився на роботі, — спробувала я виправдатися, але слова звучали фальшиво.

— Ні, доню. Він правий. Я справді стала тягарем. Бачу, як він хмуриться, коли я виходжу на кухню. Бачу, як він мовчить, коли я намагаюся заговорити. Я не хочу бути причиною ваших сварок, — вона підійшла до столу і сіла на те саме місце, де щойно сидів Давид.

— Ти не тягар. Це твій дім. Ти тут господарка, — я сіла поруч і взяла її за руку. Її долоня була сухою і шорсткою, як папір.

— Була колись господаркою. Тепер час інший. Молодим треба простір. Я поїду на дачу. Там справді свіже повітря, і сусідка Тамара теж там живе цілий рік. Ми будемо допомагати одна одній, — мама намагалася посміхнутися, але очі залишалися сумними.

— Мамо, там немає умов! Як ти будеш там взимку? — я майже кричала від безсилля.

— Обігрівач поставимо. Тамара каже, що це не так уже й дорого. А гроші, які ви отримаєте від оренди, справді вам допоможуть. Я ж бачу, як ви мучитеся, — вона погладила мою руку.

Цієї ночі я не могла заснути. Давид спав поруч, спокійно і глибоко, ніби й не було тієї розмови. А я дивилася в стелю, де витанцьовували тіні від дерев. У голові крутилися спогади. Ось мама вчить мене пекти пироги, ось вона сидить біля мого ліжка, коли я хворіла, ось вона плаче на моєму весіллі, радіючи за моє щастя. І тепер я маю дозволити їй піти в порожній холодний будинок, щоб ми могли дозволити собі нові речі?

Наступного ранку Давид поводився так, ніби нічого не сталося. Він весело насвистував, готуючи каву. Мама ж почала збирати речі. Вона дістала старі валізи з антресолей, і звук того, як вони відкриваються, здавався мені звуком руйнації всього мого світу.

— О, бачу, ви вже домовилися, — зауважив Давид, заходячи в кімнату. — Це правильне рішення. Мамо, я допоможу вам перевезти все на вихідних. Навіть стіл старий заберемо, щоб вам було де обідати.

Він говорив це так легко, ніби мова йшла про переїзд у готель, а не в занедбану хатину без зручностей. Я бачила, як мама кивнула, не піднімаючи голови. Вона пакувала свої книги, фотографії батька, якісь дрібнички, які накопичувалися десятиліттями.

Протягом тижня в квартирі панувала дивна атмосфера. Давид уже шукав орендарів. Він розклеював оголошення, розмовляв по телефону, обговорював ціну. Він був натхненний, у нього з’явився блиск в очах. А я ходила як тінь. Кожен пакунок, який мама виносила в коридор, відгукувався в мені болем.

— Подивися, Вероніко! — радісно вигукнув Давид одного вечора. — Вже троє людей хочуть подивитися кімнату. Студенти, спокійні хлопці. Кажуть, будуть платити наперед за три місяці. Уявляєш, скільки це грошей відразу?

— Я рада за тебе, — відповіла я холодно.

— Чому ти така незадоволена? Ми ж вирішили це разом. Мама сама погодилася, — він підійшов до мене і спробував обійняти.

Я відсторонилася.

— Вона не погодилася, вона просто не захотіла боротися. Бо вона любить мене більше, ніж ти любиш комфорт.

Давид насупився, але нічого не сказав. Його більше цікавили цифри в блокноті.

У суботу ми поїхали на дачу. Машина була забита речами до самої стелі. Мама сиділа на задньому сидінні, притиснувши до себе стару подушку. Весь шлях вона мовчала, лише іноді дивилася у вікно на поля, що пролітали повз. Коли ми приїхали, я вжахнулася. Будинок виглядав ще гірше, ніж я пам’ятала. Стіни посіріли, паркан похилився, а всередині було холодно і пахло пліснявою.

— Тут треба трохи прибрати, і буде чудово, — бадьоро сказав Давид, заносячи першу валізу.

Я почала мити підлогу, намагаючись не плакати. Кожна дошка скрипіла під моїми ногами. Мама почала розставляти свої речі на старі полиці. Її портрет батька виглядав тут зовсім чужим серед облупленої фарби.

— Мамо, я буду приїжджати кожного тижня. Обіцяю. Привозитиму їжу, воду, — сказала я, коли настав час прощатися.

— Звісно, доню. Не хвилюйся. Я тут звикну. Тут тиша, спокій. Буду в городі копирсатися, — вона знову спробувала посміхнутися, але її губи тремтіли.

Ми поїхали. В дзеркалі заднього виду я бачила, як її маленька постать стоїть біля хвіртки і махає нам рукою. Вона ставала дедалі меншою, поки зовсім не зникла за поворотом.

У квартирі стало порожньо. Наступного дня прийшли нові мешканці. Це були два студенти, які постійно слухали гучну музику і залишали після себе бруд у ванній. Давид був задоволений грошима, але незабаром почав скаржитися на шум.

— Вони занадто голосно розмовляють ночами, — бурчав він.

— Зате у нас є гроші, як ти і хотів, — відповідала я.

Минуло два місяці. Я приїжджала до мами. Вона помітно схудла, її руки стали ще сухішими від холодної води. Вона ніколи не скаржилася, але я бачила, як їй важко. Обігрівач ледь справлявся, і вона часто сиділа в пальті, читаючи книги при світлі настільної лампи.

Одного разу, повернувшись від неї, я не витримала. Давид сидів на дивані і рахував купюри, які щойно забрав у орендарів.

— Я забираю маму назад, — сказала я твердо.

Давид завмер. Його пальці зупинилися на черговій купюрі.

— Що ти сказала?

— Я забираю маму назад. Гроші не варті того, що ми робимо з нею. Вона там згасає. Це не життя, це існування.

— Ти з глузду з’їхала? У нас контракт з хлопцями. Куди вони підуть? І що ми будемо робити з грошима? Ми ж тільки почали відкладати на поїздку! — він підскочив з дивана.

— Мені байдуже на поїздку. Мені байдуже на машину. Я хочу, щоб моя мати спала в теплі і їла за нормальним столом. Якщо ти не хочеш жити з нею, то, можливо, нам теж варто подумати, чи хочемо ми жити разом, — ці слова вилетіли з мене раніше, ніж я встигла їх обдумати.

Давид дивився на мене так, ніби бачив уперше. Його обличчя перекосилося від гніву.

— Ти вибираєш її замість нашої сім’ї? Замість нашого комфорту?

— Вона і є моя сім’я. А ти… я вже не впевнена, хто ти, якщо можеш так спокійно дивитися на її страждання заради папірців, — я розвернулася і пішла в спальню.

Тієї ночі ми не розмовляли. Наступного ранку Давид пішов на роботу, не попрощавшись. А я почала дзвонити хлопцям-орендарям, щоб сказати їм шукати інше житло. Мені було страшно, я відчувала, як руйнується мій шлюб, але водночас я відчувала полегшення.

Через тиждень мама повернулася. Вона знову сиділа в своїй кімнаті, тихо займаючись своїми справами. Але Давид перестав зі мною спілкуватися. Він приходив пізно, вечеряв на самоті і відразу лягав спати. У квартирі запанувала холодна війна. Кожен погляд був як постріл, кожне слово — як гострий камінь.

Одного разу я почула, як він розмовляє по телефону в коридорі.

— Так, вона все повернула назад. Вона не розуміє, що ми втрачаємо. Я не знаю, скільки ще так витримаю. Це вже не дім, а будинок престарілих.

Я стояла за дверима і відчувала, як усередині все вигорає. Я зробила вибір, але чи був він правильним для всіх? Чи можна побудувати щастя, приносячи в жертву спокій найближчих? Мама відчувала цю напругу. Вона знову почала закриватися в кімнаті, намагаючись бути непомітною. Вона майже не виходила, навіть щоб поїсти, поки Давид був удома.

Наше життя перетворилося на суцільний конфлікт, який не мав очевидного вирішення. Грошей знову не вистачало, борги росли, а стосунки з чоловіком розсипалися на дрібні друзки. Я дивилася на маму і бачила її почуття провини. Дивилася на Давида і бачила його роздратування.

Одного вечора я сиділа на кухні, дивлячись на порожнє крісло батька. Я думала про те, як швидко матеріальні цінності можуть змінити людей, як легко ми готові відмовитися від моральних принципів заради міфічного комфорту. І водночас я розуміла, що Давид теж по-своєму правий — кожен хоче мати свій простір і будувати своє життя без сторонніх очей.

Ми опинилися в глухому куті. Що важливіше: комфорт і майбутнє молодої сім’ї чи обов’язок перед батьками, які віддали нам усе? Чи можна знайти компроміс там, де кожен стоїть на своєму до останнього? І чи варта квартира того, щоб заради неї втрачати людяність або руйнувати власну родину?

Як би ви вчинили на моєму місці, коли на одній шальці терезів — спокій і майбутнє з коханою людиною, а на іншій — совість і борг перед матір’ю?