Весілля коштувало нам майже 500 тисяч гривень. Я була в подиві, коли відкрила конверти від гостей і побачила там суми, які ледве покривали частину наших витрат.

Ми з Сергієм готувалися до цього дня два роки. Кожен вечір я присвячувала плануванню: обирала ідеальну сукню, домовлялася з фотографами, кейтерингом, музикантами.

Ми мріяли про свято, яке запам’ятається всім. І воно таким було – розкішна зала, жива музика, вишукані страви. Але коли ми порахували подарунки від гостей, моя радість змінилася на гірке розчарування. Сьогодні, через місяць після весілля, я досі не можу позбутися відчуття, що нас просто використали.

Мене звати Тамара, мені 29 років, і місяць тому я думала, що я найщасливіша жінка в Україні. Я вийшла заміж за Сергія – мого найкращого друга, людину, з якою ми разом уже шість років.

Наше весілля було саме таким, як ми уявляли: елегантним, продуманим до деталей і сповненим любові. Ми святкували в заміському комплексі під Києвом, у мальовничому місці з терасою, прикрашеною гірляндами, і видом на озеро. Гості ахнули, коли побачили декорації, а я відчувала, що це мій ідеальний день.

Організація весілля стала для мене справжнім випробуванням. Я працюю менеджером у невеликій IT-компанії, Сергій – інженер на будівельному підприємстві. Ми не олігархи, але мали заощадження – близько 200 тисяч гривень, які відкладали кілька років.

Решту суми на весілля – 300 тисяч – довелося взяти в кредит. Ми втішали себе думкою, що традиція “конвертів” допоможе нам повернути частину витрат. Сергій жартував: “Тамаро, ми не просто весілля робимо, ми інвестицію в наше майбутнє!” Я сміялася, але в глибині душі вірила, що так і буде.

Планування почалося з вибору місця. Ми об’їздили десятки локацій, але зупинилися на комплексі “Садиба на озері” – це було місце, ніби з Pinterest: дерев’яні балки, прикрашені квітами, величезні вікна, через які видно захід сонця. Ми забронювали дату за рік, і тоді почалася справжня підготовка.

Моя сукня була від української дизайнерки – біла, з мереживом, яке виблискувало на сонці. Вона коштувала 40 тисяч гривень, але я відчувала себе в ній як принцеса. Сергій замовив костюм у ательє – ще 15 тисяч. Ми найняли найкращого фотографа в місті, Олену, яка знімала весілля зірок, і відеографа, який обіцяв зробити ролик, гідний кінофестивалю.

Кейтеринг – це окрема історія: ми обрали меню з трьома змінами страв, від канапе з лососем до десертів із листкового тіста. Додайте до цього живу музику від гурту “Світанок”, який грав усе – від джазу до сучасних хітів, і флориста, яка створила арку з троянд і півоній.

Кожен елемент коштував грошей. Запрошення ручної роботи – 5 тисяч. Подарунки для гостей – милі баночки з медом і трав’яним чаєм – ще 10 тисяч. Ми навіть найняли координатора весілля, Ларису, яка слідкувала, щоб усе йшло за планом. Вона коштувала 20 тисяч, але я не уявляла, як би впоралася без неї. Загалом рахунок склав майже 500 тисяч гривень. Ми з Сергієм постійно повторювали собі: “Це наш день. Один раз у житті. Гості оцінять”.

У нас було 90 гостей – родичі, близькі друзі, колеги. Ми розраховували, що кожен принесе конверт із сумою, яка хоча б частково компенсує наші витрати. В Україні традиція дарувати гроші на весілля міцно вкорінена. Я бачила весілля подруг, де гості залишали по 5-10 тисяч гривень від пари, а іноді й більше. Ми не чекали мільйонів, але сподівалися, що 90 людей принесуть хоча б 300-400 тисяч гривень. Це покрило б кредит і дало змогу спокійно почати сімейне життя.

Сергій був ще оптимістичнішим. “Тамаро, – казав він, – наші гості знають, скільки ми вклали. Вони не прийдуть із порожніми руками!” Ми навіть жартували, складаючи списки гостей: “Тітка Оля точно дасть 10 тисяч, вона ж хвалилася новою машиною”, “Андрій із дружиною – мінімум 7 тисяч, вони ж нас люблять”. Це були жарти, але в них була частка правди – ми дійсно вірили, що люди оцінять нашу гостинність.

Вечір весілля був чарівним. Гості танцювали до півночі, фотографка ловила кожен момент, а ведучий, Ігор, тримав усіх у захваті конкурсами й тостами. Моя подруга Катя сказала: “Тамаро, це найкраще весілля, на якому я була! Ви молодці!” Дядько Василь, мамин брат, підійшов і обійняв мене зі словами: “Це свято, як у казці!” Я сяяла від щастя, думаючи, що ми зробили щось особливе не лише для себе, а й для всіх, хто був із нами.

Наступного дня ми з Сергієм сиділи у нашій маленькій орендованій квартирі в Дарниці. На столі стояла коробка, куди гості складали конверти. Я була втомлена, але щаслива, і з нетерпінням чекала, коли ми відкриємо подарунки. Сергій узяв перший конверт – від колеги з роботи, Юлії. Усередині було 500 гривень і листівка з побажаннями. “Ну, мабуть, це просто початок”, – пожартував він. Я посміхнулася, але в животі щось стиснулося.

Другий конверт – від двоюрідної сестри Оксани – 1000 гривень. Третій – від друзів Сергія, подружжя Богдана і Марти – 1500 гривень. Ми відкривали конверт за конвертом, і моє серце падало дедалі нижче. Були й щедріші подарунки: тітка Оля дала 5000 гривень, а хрещена Сергія, пані Наталя, – 7000. Але більшість конвертів містили суми від 500 до 2000 гривень. Коли ми порахували все, загальна сума склала 45 тисяч гривень.

Я сиділа, дивлячись на купу порожніх конвертів, і не могла повірити. 45 тисяч! Це навіть не покривало витрати на кейтеринг, не кажучи вже про кредит. Сергій мовчав, перебираючи листівки. “Може, ми щось не так порахували?” – тихо спитала я. Але ми перерахували ще раз – результат той самий.

Я не могла стримати сліз. Два роки планування, ночі без сну, мрії про ідеальний день – і ось ми залишилися з боргом у 300 тисяч і купкою грошей, які не покривали навіть третини витрат. Я відчувала себе обдуреною. Ми з Сергієм вклали в це весілля всю душу, усі заощадження, а гості… Невже вони не бачили, скільки ми старалися? Невже не розуміли, що таке свято коштує шалених грошей?

Я зателефонувала мамі, сподіваючись на підтримку. Але вона лише зітхнула: “Тамаро, весілля – це не бізнес. Треба радіти, що люди прийшли, що були з вами”. Тато додав: “У нас із мамою на весіллі взагалі ніхто нічого не дарував, і ми жили щасливо”. Їхні слова лише дратували. Як я могла радіти, коли ми тепер змушені виплачувати кредит, відмовляючи собі в усьому?

Сергій намагався мене заспокоїти. “Тамаро, ми разом, це головне. Гроші – це лише гроші”. Але я не могла заспокоїтися. Я згадувала, як гості хвалили їжу, декорації, музику. Як вони танцювали і дякували нам за “незабутній вечір”. А потім залишали конверти, які здавалися насмішкою. Одна пара, наші давні друзі, залишила 300 гривень. Триста! Це навіть не покривало вартості їхніх страв на столі.

Минув місяць, а я досі не можу дивитися на весільні фото без болю. Кожна світлина – це нагадування про те, як ми старалися, і як мало це оцінили. Я почала порівнювати наше весілля з іншими. Подруга Маша розповідала, що їхнє весілля окупилося, і вони ще й поїхали у медовий місяць на Мальдіви. А ми? Ми сидимо в орендованій квартирі, економимо на всьому, бо щомісяця треба виплачувати кредит.

Сергій намагається бути сильним, але я бачу, що і йому непросто. Ми рідко говоримо про весілля, бо щоразу це закінчується моєю сльозами. Я відчуваю провину за те, що так сильно захопилася ідеєю “ідеального дня”. Може, варто було зробити скромніше свято? Але ж ми хотіли, щоб усі запам’ятали цей день. І вони запам’ятали – але, здається, зовсім не так, як ми сподівалися.

Найгірше – це відчуття, що я стала якоюсь… матеріалістичною. Мама так і сказала: “Тамаро, ти надто зациклилася на грошах”. Але чи справді я винна? Ми не просили мільйонів, ми просто сподівалися, що люди оцінять нашу гостинність. Невже це так багато – чекати, що гості подарують суму, співмірну з тим, що ми для них зробили?

Я дивлюся на наші весільні фото і бачу не лише радість, а й тягар, який ми несемо тепер. Ми з Сергієм любимо одне одного, і це не змінилося. Але я не можу позбутися думки: чи варто було вкладати стільки в один день? Чи справедливо ми розраховували на щедрість гостей? І найголовніше – як мені навчитися радіти нашому сімейному життю, коли кожен місяць нагадує про борги?

А що б ви зробили на моєму місці? Як би ви впоралися з таким розчаруванням?