Від сватів які до нас завітали, голова обертом пішла навіть у сусідів по сходовому майданчику!
Досить колоритна парочка. Від подиву у мене очі на лоб полізли. На ній був яскравий сарафан, в руках – живий гусак і передній золотий зуб зрадницьки виблискував при кожному слові.
Він був одягнений більш пристойно, але синя картата сумка в його руках видавала представника сільської місцевості.
– Вітаю, ви до кого? – спочатку взагалі не зрозуміла я і подумала, що вони хочуть продати мені гусака.
– До тебе, свахо, до тебе! У нас товар, у вас покупець!
– Який ще покупець? – не розуміла я, але чисто інстинктивно подалася назад. В цей час непрохані гості завалилися в квартиру, і нахабна жінка гордо вручила мені гусака. Птах відмовлялася брати участь у цьому маскараді і нестямно шипів.
– Ну як же! Ваш садівник заліз в наш квітник, а там така троянда цвіла. Ось він її і зіпсував, тепер забирайте! – продовжувала співуче дивна жінка.
І тут до мене почало доходити. Але садівнику то всього дев’ятнадцять, і яка ще троянда… Я важко вдихнула повітря.
– А ви впевнені, що за адресою потрапили?
– Звісно! – відповів мій «сват» і дістав з картатої сумки баян. Я мало не впала разом з гусаком. Втрачаючи залишки самовладання, я схопила мобільний телефон і набрала «садівника», який зараз був на парах з кібернетики.
– Мамо, яка дівчина? – здивувався Дімка.
– Як вашу дочку звуть? – запитала я у «свахи».
– Юля нашу трояндочку звуть! Нехай тепер у вашому будинку вона цвіте, – продовжила цирк жаліслива матуся.
Я уважно подивилася на «сваху» і боялася уявити, на що там схожа ця Юля…
– Дім, ти Юлю якусь знаєш? – благала я.
– Мамо, ти що, випила? Яка Юля. Я з Веронікою рік тому розбігся і більше ні з ким не зустрічався відтоді… – продовжував Діма.
Я передала трубку «свату». Той почав говорити з моїм сином і кілька разів назвав його Юрою. Тут до мене почало доходити, що вони реально переплутали квартиру.
– Так ти навіть не Юра? – нарешті запитав «сват». І тут запанувало тривале мовчання. Ми дивилися одне на одного. Гусак сичав.
– Вибачте, це проспект Шевченка, 21, квартира п’ятнадцять? – запитала «сваха».
– Ні! Це дійсно проспект Шевченка, але будинок 21 “б”, – полегшено зітхнула я.
– А де двадцять перший? – запитав “сват”.
– Вам в арку не треба було заходити, – відповіла я, подумки перехрестившись.
«Сваха» відібрала у мене гусака, посміхнулася, і весела парочка пішла. Я закрила двері і побігла на кухню по коньяк. Валеріана мене б в цей момент точно не врятувала.
Коли син прийшов з університету, я вже підготувала цілу промову. Мені було щиро шкода Юру з двадцять першого будинку і його маму. І я зовсім не хотіла отримати подібний сюрприз від Діми через кілька років.
– Синку, давай домовимося так. З усіма підряд не треба отого, або, принаймні, бережися. Дивись не просто на дівчину, а на сім’ю, в якій вона виховується. Про весілля заздалегідь думай. Я тебе спонсорувати не буду! Дітей тобі ще рано…
Мою тираду син обірвав дзвінким сміхом.
– Матусю, я ще вчитися збираюся і роботу хорошу шукати. І від твоїх пиріжків з’їжджати не налаштований! Буде у мене наречена, але точно не в найближчі років п’ять. Тож, мамо, не говори дурниць. – сказав Дімка і ретирувався в свою кімнату.
У мене, звичайно ж, від серця відлягло. Але на душі стало дуже неспокійно. Ще довго мені снилася Юля з золотим зубом, баяном в одній руці і гусаком у другій.
Тепер я зрозуміла, що буду поганою свекрухою. Я точно не дозволю пов’язати долю свого сина з подібними «циркачами».
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
