Віддала вчора ввечері останні 300 гривень з полиці під дзеркалом, а тепер сиджу в кімнаті, дивлюся на порожню шухляду і не знаю, чи кричати, чи мовчати. Тридцяте число для моєї онуки Олени — це наче день відкритих дверей у банку, час великих витрат, хоча моєї виплати по інвалідності заледве на світло та крупи вистачає. Вона прилетіла така заклопотана, махає руками, розповідає про нову поїздку в Карпати, а в мене в коморі тільки пачка солі та сухарі.

Ну от як так можна? Я ж до неї з усією відданістю, з садочка забирала, кожну вільну хвилину їй віддавала, щоб тільки вона посміхнулася. А воно бач як вийшло. Хіба я на таку байдужість розраховувала на старість?

У хаті стоїть тиша, така густа, що її, здається, можна руками розсувати. Тільки холодильник старий гуде, наче скаржиться на свою порожнечу. А за вікном осінь, листя жовте до скла липне, мокре таке, неприємне. Я дивлюся на ту полицю під дзеркалом, де ще вчора лежав папірець з портретом Лесі Українки, і відчуваю, як усередині мене все стискається. Це були останні гроші до пенсії, яку принесуть аж через тиждень. Як я буду цей тиждень жити? Сусідка Надія, мабуть, знову прийде позичати сіль, а я їй і солі дати не зможу, бо самій треба буде на чомусь триматися.

Раніше все було зовсім інакше. Ми з чоловіком, поки його не стало, жили заможно, на все вистачало. Працювали в торгівлі, об’їздили пів світу, кожну зиму дітей на відпочинок відправляли. Тоді гроші здавалися чимось звичайним, папером, який завжди є під рукою. Ми купували найкращі продукти, одягалися в універмагах, не дивилися на ціни в аптеках. Чоловік мій завжди казав, що головне — це діти, щоб вони нічого не потребували. Донька моя, Марина, завжди була бойовою дівчиною, дуже гострою на язик. Вона не любила програвати, завжди домагалася свого. Вийшла заміж пізно, зять Олег спочатку здавався дуже солідною людиною. Привозив подарунки, возив нас на дачу, чинив техніку, коли ми просили. Я тоді думала — от і старість буде спокійна.

А потім, коли Олена з’явилася, я взагалі про все інше забула. Вона була такою маленькою, з русявими кучерями, наче ангел з картинки. Я її кожну неділю до церкви водила, на вихідні до себе забирала. Марина з Олегом вічно були в роз’їздах. То в них якась конференція в іншому місті, то відпустка за кордоном, куди дитину брати нібито незручно. І Олена лишалася зі мною. Я її вчила читати, ми разом ліпили вареники, я їй казки на ніч розповідала. Вона тоді мене так любила, за шию обіймала і казала, що я найкраща бабуся у світі.

Я пам’ятаю один випадок, коли їй було років сім. Вона побачила в магазині ляльку, таку велику, в рожевій сукні. Марина тоді сказала, що це дорого і непотрібно, бо в дитини і так іграшок повно. Олена розплакалася, тихо так, у куточку. У мене в душі все розривалося. Я дочекалася, поки донька піде на роботу, зняла всі заощадження і пішла купила ту ляльку. Олена тоді світилася від щастя. Я думала — це і є справжня любов. А тепер розумію, що я просто купувала її прихильність, привчала до того, що бабуся — це чарівник, у якого завжди є гроші на будь-яку забаганку.

Олена росла в суворості з боку батьків, але в повній вседозволеності зі мною. Марина з Олегом ставали все успішнішими, купили велику квартиру, потім ще одну під оренду. А я поступово старіла, чоловіка не стало, сили почали покидати. Але звичка допомагати Олені залишилася. Як тільки отримаю гроші на картку — відразу біжу їй на нові мешти чи платтячко. Хіба мені жаль для єдиної онуки? Донька тільки сварилася, мовляв, мамо, не треба їй так багато дозволяти, вона ж господинею має стати відповідальною. А я тільки відмахувалася, казала, що онуки — це спокій, а виховувати будете самі.

Час пролетів миттєво, Олена виросла. Університет закінчила з червоним дипломом, ми всі так пишалися. Думали, піде в банк чи в якусь фірму, буде кар’єру будувати. Але вона заявила, що працювати в офісі — це для невдах. Каже, що треба бути блогером, подорожувати, шукати себе. Батьки їй машину купили, квартиру окрему виділили. Здавалося б, живи і радій. Але Олені вічно мало. Їй треба брендовий одяг, їй треба каву в дорогих кав’ярнях, їй треба нові гаджети кожні пів року.

І от почалися її вічні візити до мене перед кінцем місяця. Вона знає, що в мене виплата тридцятого числа. Тепер вона впевнена, що як тільки мені на картку приходять гроші, я перетворююся на якогось магната, у якого можна брати скільки завгодно. Вона не питає, як я почуваюся, чи вистачає мені на ліки від тиску, чи не болить мені нога.

Минулого вівторка забігла, ніби проїздом. Стоїть у коридорі, навіть взуття не зняла, хоча на вулиці дощ і болото. Я якраз на кухні чай заварювала, хотіла її пригостити печивом, яке сама спекла. А вона навіть на кухню не зайшла. Стоїть, у дзеркало видивляється, губи підфарбовує.

— Бабусю, ти навіть не представляєш, яку я сукню знайшла. Там така знижка, що гріх не взяти. Мені тільки трохи на передоплату не вистачає, буквально пару тисяч, бо розберуть же до завтра.

Я дивлюся на неї, на її куртку дорогу, на сумку, яка коштує як мої ліки на пів року, і питаю тихо:

— Олено, а чому в мами не візьмеш? У неї ж зараз якраз премія була, вона казала, що на роботі все добре.

Вона відразу обличчя скривила, тон такий різкий зробився.

— Та що мама? Вона тільки повчає, що треба в офісі з дев’ятої до шостої сидіти. А тато взагалі на нову риболовлю все витратив, купив собі якусь вудку. Тільки ти в мене сучасна, ти ж розумієш, що молодість одна.

І от після цих слів я наче тану. Оця її манера назвати мене сучасною — вона діє безвідмовно. Ну як рідній дівчинці відмовити? Пішла до шафи, дістала ті гроші, що на ремонт даху відкладала. У мене на балконі вже рік стеля мокне, коли сильний дощ. Думала — от зберу ще трохи і покличу майстра. Віддала. А вона підхопила ті купюри, навіть води не випила, рукою махнула і зникла за дверима. Тільки запах її парфумів лишився, такий солодкий і чужий для моєї старої квартири.

А вчора знову з’явилася. Вже ввечері, коли я збиралася спати. Каже, треба терміново за якісь курси англійської заплатити, бо з групи виженуть.

— Оленочко, — кажу я їй, а в самої руки тремтять, — у мене ж на рахунку тільки на хліб і молоко лишилося. Мені ще за газ платити, там такі рахунки виставили, що очі на лоб лізуть. Зима ж скоро.

А вона стоїть, плечима смикає, ключами від машини крутить — такий звук металевий, неприємний. Дивиться на мене, наче я їй щось винна.

— Ба, ну ти ж щось придумаєш. Ти ж завжди щось придумаєш. Може, у племінників перехопиш? Тобі ж все одно повернуть з наступної виплати, а мені зараз треба.

Я хотіла набрати номер Марини, доньки своєї. Думаю, нехай почує, що її дитина витворяє. Але потім згадала нашу останню розмову. Марина тоді так кричала на мене. Мовляв, я сама зробила Олену такою егоїсткою, бо ні в чому не відмовляла. Тепер каже — терпи. Марина тепер майже не дзвонить. Заскочить раз на два місяці, запитає, чи не треба до лікаря, і відразу за поріг. Ніби я для них не мати, а просто важкий обов’язок.

Ох, як порожньо на душі. Сиджу і згадую, як ми раніше по неділях у парку гуляли. Тоді ще чоловік живий був, ми Оленку на каруселях катали. Розмовляли про все на світі. Куди все це змило? Чому зараз я для них як гаманець, який завжди має бути відкритий? Хіба я на старість не заслужила просто спокійно посидіти біля вікна з книжкою, не думаючи, де взяти гроші на хліб, бо рідна онука хоче нову сукню?

Зять мій, Олег, теж не кращий. Нещодавно побачила його на парковці біля супермаркету. Він виходив зі свого величезного джипа, такий підтягнутий. Побачив мене, навіть не підійшов ближче, так здалеку гукнув.

— Ой, Ганно Іванівно, як здоров’я? Слухайте, ви б Олені так часто не потурали. Вона ж на вітер все пускає, ніякої поваги до праці.

Я аж задихнулася від такого нахабства. Стою, пакет тримаю, а він мені моралі читає.

— То ви ж батько, — кажу йому, а голос зривається, — ви й скажіть їй, що кошти з неба не падають. Ви ж їй машину купили, а на бензин вона в мене просить. Чого ж вона до мене приходить, коли в мене доходи копійчані?

Він тільки засміявся, сів у свій автомобіль і поїхав. А я залишилася стояти з порожнім бідоном, бо в магазині на сметану не вистачило.

Сьогодні вранці знову був сигнал у месенджер. Олена.

— Бабусю, я ввечері загляну, мені там ще одна справа є. Потрібна твоя допомога. Будь вдома.

Я мовчала дуже довго. Дивилася на стару вазу на полиці. Там на фотографії поруч Олена маленька, сміється так щиро. Хотіла написати, що все, вистачить, не приходь за грошима. А в самої пальці не слухаються. Боюся я. Жахливо боюся, що як не допоможу — вона взагалі забуде дорогу до цього будинку. Перестане писати, перестане заходити навіть на ці п’ять хвилин. І я залишуся зовсім одна в цій порожній квартирі.

Ось така моя старість. Наче і родина велика, і онука успішна. А я почуваюся такою непотрібною, що всередині мене все стискається кожного разу, коли чую кроки в коридорі. Іноді здається, що вони тільки й чекають того тридцятого числа. А сама я нікому не цікава зі своїми спогадами та втомою.

Сусідка моя Надія каже, що я сама винна. Каже, треба було бути холодною, навчити їх поважати працю. Може, вона і права. Але як бути холодною з тими, хто для тебе дорожчий за сонце? Я ж кожен її крок пам’ятаю. Як тепер сказати — йди звідси, я тобі нічого не дам?

Зараз піду на кухню, наллю собі простої води. Чай закінчився. Завтра треба буде якось дожити до ранку, може, в старій сумці десь дрібні монети завалялися. А душа все одно болить не за голод. Болить за те, що в серці у моєї онуки. Чому вона стала такою байдужою? Хіба ми її такій холодності вчили?

Дивлюся на свої пальці — сухі вони стали, тонкі. Скільки вони всього витримали. А от проти рідної людини виявилися беззахисними. Немає в мене сили волі.

Ну от як мені ввечері з нею бути? Спробувати знову попросити про розуміння? Чи просто не відгукуватися на дзвінок? Але ж вона знає, що я вдома. Скаже через двері:

— Бабусю, ну ти чого, це ж я, відчиняй, мені терміново треба.

І знову я не знайду слів для відмови. Знову піду до тієї шухляди, хоча там уже нічого немає. Може, хтось із вас проходив через таке? Як знайти силу сказати ні рідній людині, коли розумієш, що тобою просто користуються? Але при цьому жахливо боїшся залишитися в повній тиші. Як донести до дорослої дівчини, що бабуся — це не золота жила, а просто літня жінка, якій хочеться краплинку тепла і щоб хоч раз запитали — бабусю, а ти сьогодні снідала? Підкажіть, бо я вже зовсім заплуталася, і ніч здається такою довгою, коли в кишені порожньо, а на душі ще гірше.

Усі імена на прохання автора змінені. Фото ілюстративне.