Я донедавна жила з батьками під одним дахом. Я єдина їхня дитина. Батьки мене сильно люблять і балують.
В нас в селі живе мамина мама, моя бабуся. Дідуся не стало два роки тому.
І ось відколи бабуся залишилася одна, мама кожного дня до неї телефонує, а то і два рази: рано і ввечері.
Ну я розумію, що вона вже в раках, і мама хвилюється. Це, може, й трішки забагато, як на мене, але це їх справи. Їм обом так зручно, і нехай.
Я вже звикла, що мама як тільки приходить з роботи, одразу ж бере телефон в руки.
Я одного разу жартома спитала її, чи буде вона і мені так дзвонити, коли я вийду заміж, чи просто переїду від них. І мама така на повному серйозі: “Ну звичайно!”.
Я тоді, ну чесно, подумала, що це жарт. Але як виявилося – ні!
Пів року тому ми з хлопцем вирішили з’їхатися. Ми вже давно зустрічаємося, але як не корона, то повномасштабне вторгнення, словом, не на часі нам ставати на рушничок щастя.
Заодно і вирішили випробувати наші стосунки в побуті без штампу в паспорті.
І ось після переїзду я зрозуміла, що мама не жартувала.
– Що ви там їсте? Як у вас справи? Коли зайдете в гості? У вас все добре, а то мені сон поганий приснився? У вас є гроші? Може потрібна допомога?, – і таких запитань я чую від неї мільйон…
Кожного дня мама мені телефонує. Але мені це починає вже діяти на нерви.
Мама каже, що як тільки я буду мати своїх дітей, то її зрозумію. І що вона щиро надіється, коли буде в літах, я також буду дзвонити до неї і тата, і питати про здоров’я і тому подібне.
Але я вважаю, що це не нормально надзвонювати кожнісінького дня. Як щось треба, то людина сама зателефонує і попросить допомоги. Чого нав’язуватися?
А що ви скажете з цього приводу? Це нормально взагалі?
Автор Наталя У
Передрук заборонено! Спеціально для ibilingua
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
