Мені 61 рік, а моєму єдиному сину Антону 30. Заміжня я другий раз, тобто мій чоловік – вітчим мого сина. Син одружений вже 7 років, його доньці скоро рік. Ми живемо поруч, у сусідньому будинку. Спілкування практично припинилося трохи більше, ніж рік тому. Я відчуваю, що мій син на мене за щось дуже ображений, але за що, я не знаю і всі мої спроби з’ясувати це (в тому числі і через невістку) ні до чого не привели.
Антон ріс дуже хворобливим хлопчиком, було багато інших проблем з ним, але стосунки у мене з ним завжди були близькими. Виховувала його я практично одна, так як вітчим – людина м’яка і добра, в виховання практично не втручався, почувши одного разу: “Ти – не мій батько”.
Мені доводилося бути і матір’ю, і батьком – а що поробиш? Були і не дуже хороші друзі… Не кажу, що я ідеальна, але намагалася, як могла.
Відносини зіпсувалися різко, коли я попросила Антона допомогти з комп’ютером. Треба сказати, що не в перший раз просила, і йому здавалося, що це вже дуже часто. Він нічого не сказав, просто піднявся і пішов разом з дружиною, не взявши спечені мною пиріжки. З тих пір зі мною не спілкується. Їде за кордон – мені про це не повідомляє. Спілкуємося з онукою тільки через невістку, яка на всі питання відповідає: “Це вже ви з ним розбирайтеся самі”.
Намагаюся не ображатися, молитися, дзвоню, пишу йому, але без відповіді. Що робити, не знаю. Намагалася просто зовсім залишити сина в спокої, це тільки призвело до повного відчуження. Як достукатися до його серця?
Сама я була гарною дочкою, доглядала за моєю матусею до самого кінця, любила її дуже, син допомагав мені в цьому.
Буду дуже вдячна за пораду.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – silhouettedonna
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook