Віка, майбутня дружина мого сина Павла, мені ще не офіційна невістка, але мені вже соромно за її смак! Як мій Павло, розумний хлопець із таким почуттям стилю, міг закохатися в таку? Вони живуть разом вже давно. І ось коли вони заговорили про весілля, уся її натура вилізла назовні. Тепер мені стало все ясно з цією Вікою.

— Мамо, ну що ти починаєш? Це наше весілля. Це її вибір. Вона сама купувала і вона буде це носити — голос Павла був напрочуд спокійний, і це мене дратувало ще більше.

— Тобто ти, мій єдиний син, підеш до РАЦСу з дівчиною, яка виглядає, ніби щойно встала з ліжка?! — Я намагалася говорити тихо, щоб не почули сусіди, але моє обурення просто виливалося через край. — Павле, ти ж розумієш, що це оксамитове чорне взуття і ця атласна ганчірка? Це ж виглядає, як нічна сорочка тілесного кольору!

— Це її стиль, мамо. Це “мінімалізм”, як вона каже — пояснював він, намагаючись мене заспокоїти. — Вона не хоче пишної сукні. До того ж, ти ж сама дала гроші, щоб вона купила те, що хоче.

— Я дала гроші на весільну сукню, Павле! На достойне вбрання! А не на цю пом’яту річ, куплену, мабуть, на розпродажі у якомусь сумнівному магазині! Мені соромно! Я не хочу йти на це весілля, ти розумієш?! Це ж ганьба на всю нашу родину!

— Якщо ти не прийдеш, буде гірше, мамо. Це буде твій вибір — це була його найгостріша фраза, і вона змусила мене замовкнути.

Мій Павло та Віка разом уже три роки, а два з них вони орендують затишну, хоча й невелику, квартиру на околиці міста. Весь цей час моє ставлення до дівчини було дуже добре. Вона завжди була ввічлива, допомагала мені по господарству, коли приходила до нас, готувала смачні страви. Я думала — “ну і нехай, може, трохи простенька, але ж добра, а головне — мій син її любить”. Я справді щиро сподівалася на її розум і на те, що весілля — це святе.

Мій чоловік, Ігор Петрович, теж ставився до Віки прихильно. Він казав — “молодь зараз інша, не треба їх критикувати”. Ми були впевнені, що у них все серйозно. Павло навіть почав відкладати кошти на перший внесок за власну квартиру, про що мені постійно доповідав. І ось вони оголосили: “Весіллю бути!”. Я, звісно, була рада. Це ж головна подія у житті сина!

Ми з чоловіком, як відповідальні батьки, вирішили взяти на себе значну частину весільних витрат, особливо ту, що стосувалася вбрання наречених. Я одразу ж запропонувала Віці допомогу, причому не просто порадою. Я сказала: “Віко, я даю тобі гроші. Купуй будь-яке весільне вбрання, яке тобі тільки сподобається, ми не будемо економити на цій події. Ти маєш бути найкрасивішою”. Я хотіла, щоб вона почувалася справжньою принцесою, щоб була найкрасивішою нареченою, щоб усе було на рівні.

І тут почалося. Ми домовилися про зустріч і пішли разом у кілька найкращих вінницьких весільних салонів. Я була готова годинами чекати, поки вона приміряє сукні, лише б побачити її захоплений погляд. Але вона була напрочуд критична.

— Ой, це надто пишне — казала вона про вишукані “А-силуети”, які, на мій погляд, ідеально підкреслювали б її фігуру.

— Це надто блискуче, я не люблю стрази — кривилася вона на мереживні корсети, які коштували цілий статок

— Це надто традиційно, я хочу щось своє, не таке, як у всіх — відмовлялася вона від класичного фатіну.

Я була спантеличена. Всі сукні, які мені здавалися ідеальними, вона відкидала. Вона навіть не захотіла приміряти жодної з тих, що я обрала для неї.

— Не хвилюйтеся, я знайду те, що мені сподобається — сказала вона мені в останньому салоні, і я вирішила не сперечатися. У сучасної молоді свої погляди, подумала я. Я сказала їй тоді: “Добре, Віко, ось тобі гроші. Купуй сама, якщо я тобі не допомагаю. Головне, щоб тобі подобалося, аби це було достойно і святково. Я тобі повністю довіряю”.

Я була така горда, що дала їй повну свободу вибору та ще й грошима забезпечила. Я почувалася сучасною і розуміючою матір’ю.

Через кілька днів мені прийшло повідомлення. На ньому було фото. Я сиділа на кухні, пила чай, і коли відкрила додаток, то ледь не зомліла. Від побаченого в мене потемніло в очах.

На фото була сукня, якщо це взагалі можна так назвати. Це була атласна сукня тілесного, майже бежевого, кольору, що виглядала як неохайна нічна сорочка. Вона мала безформний фасон, глибокий виріз, і блищала дешевим глянцем, який на фотографії виглядав уже пом’ятим. Поруч стояли туфлі — чорні, оксамитові, з грубою підошвою, які більше пасували б на зимову прогулянку, ніж на весілля.

— Як вам? — написала вона мені з проханням оцінити.

Я була шокована. Я справді подумала, що це розіграш, якась “молодіжна дивина”. Раніше Віка сама мені показувала у журналах абсурдно виглядаючі сукні, які, на її думку, “не пасують для весілля”, і серед них були саме такі “сорочки”. І ось вона вчинила так само. Я одразу зателефонувала синові.

— Павле, це що за жарти? Надішли мені фото справжньої сукні — сказала я, ледь дихаючи.

Він підтвердив:

— Так, мамо, це вона купила. Сказала, що це “круто” і відповідає її внутрішньому стану. Це так званий “піжамний стиль”, зараз це модно.

— Павле, — говорила я йому, намагаючись не підвищувати голос. — Ти це бачив? Тканина цієї сукні — просто жахлива, вона мнуться від одного погляду, прасуванню не піддається! Це ж ганчірка! І чорні оксамитові туфлі?! Це виглядає, як траурна вечірка чи якийсь карнавал! Невже ти не розумієш, як це виглядатиме на фотографіях, які залишаться на все життя?

Я була дико ображена, злюся, не знаю, як запобігти цьому весіллю! Я не можу змиритися з цією ситуацією. Для мене, для моєї родини, це — ганьба.

Я проплакала весь вечір, уявляючи, як мої “подруги”, особливо Алла Петрівна та Лідія Степанівна, побачать цей сором і як вони зрадіють моєму “проколу”. Я ж завжди вважалася жінкою зі смаком і вимогами!

— А що ти купив собі? — запитала я сина, коли трохи заспокоїлася.

Виявилося, що Віка, керуючись своїм “мінімалізмом”, купувала вбрання не лише собі. Вона купила йому надзвичайно дешеву світлу сорочку та сірі штани на якомусь сумнівному китайському ринку, аргументуючи це тим, що “грошей у них обмаль, і їм важливіше на зекономлене купити гарний торт”.

— Але ж я давала гроші! — Я відчула себе ошуканою і зневаженою. — Я дала гроші, які покрили б усе! А ти виглядаєш, як офіціант у цьому вбранні! Навіщо було економити на цьому? Ти ж мій син!

Я вважаю, що вона просто відкинула мою допомогу і мою щедрість, аби зробити все по-своєму, не зважаючи на мою думку та думку родини. Вона ніби навмисне хотіла мене принизити, показати, що її вибір важливіший за мої бажання. Вона зробила з цієї урочистості якийсь фарс.

Мій чоловік, Ігор Петрович, також повністю на моєму боці. Він, коли побачив фото, лише мовчки похитав головою і сказав, що йому дуже прикро.

— Я не піду — заявив він. — Мені соромно. Не хочу бути присутнім на цій виставці несмаку. Я краще на дачі залишуся.

І ось я перед дилемою: я не піду на церемонію. Моє обурення не має меж, і я відчуваю гостре бажання, щоб її засміяли, щоб вона зрозуміла, що я хотіла все для неї зробити, але вона просто відкинула щиру допомогу. Це буде для неї урок на майбутнє. Я не хочу, щоб люди думали, ніби я не змогла одягнути наречену свого сина.

Одночасно я щиро переживаю за сина. Він не побачить на торжестві своїх найближчих людей — ні мене, ні батька. Він буде засмучений, і це може зіпсувати його свято. Він телефонував мені вчора і питав:

— Мамо, ти прийдеш, правда? Мені важливо, щоб ти була. Це ж усе-таки найщасливіший день у моєму житті.

Але як я можу змиритися з тим, що у мене буде така невістка, яка так ганебно чинить із власним весіллям? Я не можу її прийняти з цим вбранням, не можу дивитися на це. Мені здається, що вона не поважає ні мене, ні наші традиції, ні мої зусилля.

Я не знаю, як мені прийняти цю ситуацію. Я цілком заплуталася. Я не знаю, як поєднати свій материнський обов’язок бути поруч із сином і своє бажання уникнути цього сорому перед усіма знайомими.

Дорогі читачі, порадьте мені, будь ласка. Чи варто мені, попри все, з’явитися на весіллі сина, щоб не зіпсувати йому свято? Чи краще залишитися вдома, щоб Віка зрозуміла, як мені було боляче від її рішення?