Віка, моя племінниця, влетіла в кімнату, як ураган і відразу з претензіями.

– Що це за лахміття мама мені прислала?! Це ж гірше секонду! – вигукнула вона, жбурнувши на підлогу нові джинси.

Зачинивши двері у свою кімнату з гуркотом, вона залишила мене у повній розгубленості. Сиджу у кріслі, тримаючись за скроні, й думаю: “Чому я?”

Виховую її вже пів року, поки моя сестра Ірина працює в Шотландії. Сподівалась, що Віка зрозуміє мамин вчинок, але ні – каприз за капризом.

Одного дня повертаюсь додому і бачу, як вона вигукує у навушники, граючи за комп’ютером. Кімната нагадувала поле бою.

– Прибереш – поверну кабелі від комп’ютера, – рішуче кажу я.

До вечора – диво! – підлога чиста. Так поступово ми почали розуміти одне одного. Разом прибирали, вчили уроки, готували вечерю.

Довгоочікуване визнання настало одного дня:

– Тітко, ти не така вже й погана.

Однак це визнання – не фініш, а лише проміжний етап. Підлітки, як і квіти, потребують постійного догляду й уваги. Віка часто сумує за мамою, і це проявляється в її поведінці. Якось вона сказала:

– Знаєш, я іноді думаю, що мама мене покинула.

Ці слова вразили мене до глибини душі. Ми сіли на диван, і я пояснила їй, чому її мама змушена була поїхати. Що це не втеча, а навпаки – спосіб забезпечити краще майбутнє для неї. Віка мовчала, але я відчула, що ці слова досягли її серця.

Ми почали частіше говорити про важливе. Про мрії, про плани, про життя. Якось під час такого спілкування вона запитала:

– Ти коли-небудь любила?

Це було неочікувано, але я вирішила бути щирою. Розповіла їй про своє перше кохання, про радощі й розчарування. Віка слухала, а потім сказала:

– Тепер я розумію, чому ти іноді така серйозна. Але це добре, ти справжня.

Такі моменти стали для нас мостами порозуміння. Ми почали більше часу проводити разом: кататися на велосипедах, ходити до парку, пекти пиріжки. Навіть суперечки вже не здавались такими гіркими, бо за ними завжди приходило примирення.

Одного разу я вирішила зробити сюрприз – знайшла на розпродажі стильну куртку, яку Віка давно хотіла, але вважала занадто дорогою. Коли вона побачила її, її очі засяяли.

– Ти пам’ятала? Дякую! – сказала вона і обійняла мене. Це було вперше за весь час, коли вона обійняла мене сама.

Зараз я розумію, що наше спільне життя – це не лише виклик, а й великий дар. Віка навчила мене терпінню, а я, сподіваюсь, допомогла їй стати трохи дорослішою. Ми обидві змінилися. І хоча я ще не вирішила, як розповісти Ірині про всі складнощі, знаю одне: ми впорались.

Тепер думаю, чи розповідати сестрі про всі складнощі. Чи краще сказати, що ми впорались? Що порадите?

Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!