– Віко, ну хіба нормально – тридцять і нікому не вариш борщ? – зітхнула мама, шукаючи мені чоловіка так, ніби я була останньою акцією перед інфляцією. Після побачення з її “ідеальним Павлом” я ще довго гортала меню життя, намагаючись зрозуміти, хто взагалі це все склав

Батьки познайомили мене з “майбутнім чоловіком”. Після того побачення наосліп я зрозуміла, що хочу бути самотньою до кінця свого життя.

Я зрозуміла, що маю відреагувати, перш ніж ця зустріч перетвориться на лекцію про пенсійні накопичення. Павло говорив виключно про себе, свою роботу та свої фінанси.

Мені ніхто не забороняє залишатися самотньою. Мені тридцять, я живу у своїй однокімнатній на Позняках, працюю фрилансеркою у сфері візуального контенту й маю кота Степана, якого люблю більше, ніж усіх “перспективних наречених” разом узятих.

Степан — товстенький, рудий і дуже пасивно-агресивний, особливо коли я втикаю в монітор замість годувати його. Але він ніколи не каже мені:

— Коли вже заміж?

— на відміну від мами.

Мама останнім часом взяла на себе роль головного каталізатора мого заміжжя. Щовечора, коли я розслаблялася після робочого дня, гортаючи стрічку новин чи дивлячись якийсь серіал, мій телефон спалахував, сповіщаючи про чергове повідомлення у Viber.

— Вікторіє, ну скільки можна бути самій? — зітхала вона. — Ти ж не з куща виросла. Треба ж родину…

Мама з татом останнім часом почали поводитися так, ніби я остання дочка України, якій не вдалося прилаштуватися. Їхня риторика стала настільки наполегливою, що іноді здавалося, ніби вони готуються до національного конкурсу “Найкращі батьки, що видали заміж свою дочку”. А я, натомість, була головним експонатом, який вперто відмовлявся вписуватися у їхні стандарти.

Їхні спроби не обмежувалися лише Павлом. Був і Олег, який вірив у реінкарнацію і наполягав, що ми були парою в попередніх життях. Був і Тарас, який прийшов на побачення з блокнотом, де записував мої відповіді на його питання про ідеальне співжиття. І, звісно ж, класичний “мамин синочок” Андрій, який не міг зробити жодного кроку без дзвінка матусі.

Кожен з них був по-своєму унікальним, але всі вони мали спільну рису – вони були продуктом “батьківського ринку”, де я, схоже, була єдиним товаром, що залежався на полиці.

Якось мама зателефонувала мені з особливим ентузіазмом.

— Ми тебе з Павлом домовились познайомити. Сусідка Галина Степанівна його маму добре знає. Каже:

— Тихий, вихований, без шкідливих звичок, стабільна робота.

— Що тобі ще треба?

— Можливо, щоб мене просто залишили в спокої? — відповіла я, намагаючись зберегти спокій, хоча в голосі вже відчувалася втома.

— Ти несерйозно ставишся до життя, — роздратовано буркнула мама. — Одна ти не вічна. Степан тобі не подасть води на старості.

О, якби я отримувала 10 гривень кожного разу, коли хтось згадував “воду на старості”, я б уже купила собі дачу в Карпатах — і не одну. Ця фраза перетворилася на своєрідний гімн батьківського занепокоєння, який супроводжував мене з кожним роком, що я залишалася незаміжньою.

Я уявляла себе на цій дачі, п’ючи воду з джерела, а Степан мирно спав би поруч, і жодних думок про самотню старість чи чиюсь склянку води.

Побачення було призначене на суботу, в кафе «Лате & Лаванда». Я навіть нафарбувалась — не для нього, а для власної самоповаги.

Я одягла улюблену сукню, яка підкреслювала мій настрій на незалежність, і навіть зробила собі зачіску, яка натякала на те, що я не та, хто сидітиме вдома і чекатиме на принца. Я хотіла виглядати так, ніби мені абсолютно байдуже до результату цього побачення, але при цьому я ціную себе і свій час.

Павло з’явився вчасно, в сірому піджаку й з таким виглядом, ніби йшов не на каву, а на залікову комісію. Його обличчя було настільки серйозним, що здавалося, ніби він щойно розв’язав найскладніше рівняння у своєму житті, і тепер готувався повідомити результат. Я помітила, як він окинув поглядом кафе, ніби шукав найефективніший спосіб провести цей час.

— Вікторія? — перепитав він, не посміхаючись, а його тон був таким, ніби він перевіряв мій паспорт.

— Так, приємно познайомитись, — відповіла я, намагаючись не звучати так, як я себе почуваю, тобто роздратовано і скептично.

Навіть не встигла я зробити перший ковток кави, як Павло перейшов до суті.

— То ви працюєте?

Ні “як справи?”, ні “ви добре дістались?”. Відразу по суті. Це було так, ніби він виконував чек-лист, і моє ім’я вже було відмічено як “прибула”. Я відчула, як моє внутрішнє “я” напружилося, готуючись до допиту.

— Так, графічний дизайн, іноді тексти, фриланс.

Я постаралася відповісти максимально нейтрально, адже знала, що фриланс — це червона ганчірка для людей його типу.

— А, тобто без офіційного працевлаштування. Пенсійного немає, лікарняного теж. Це ризиковано. Ви самі вибрали такий шлях?

Його голос був спокійним, але в ньому відчувалася нотка засудження, ніби я свідомо обрала шлях злочинця. Він не питав, чи мені подобається моя робота, чи вона приносить мені задоволення. Його цікавили лише її “недоліки” з точки зору фінансової стабільності.

— Мені подобається свобода. Я можу працювати, хоч у піжамі.

Я ледь стрималася від того, щоб додати: “і мені не потрібен хтось, хто буде контролювати мій робочий графік”.

— А стабільність? — запитав він, і в його голосі вперше промайнула емоція — недовіра. Він, здавалося, щиро не розумів, як можна жити без чіткого плану на наступні п’ятдесят років.

— А вам не здається, що стабільність — це умовність? — підкинула я м’яко, але з перцем, сподіваючись на якусь іскру гумору чи хоча б натяк на розуміння.

Павло не засміявся. Він, схоже, не бачив жодного жарту в житті з 2013-го. Його обличчя залишалося абсолютно незворушним, ніби він слухав прогноз погоди, а не думку живої людини. Я зрозуміла, що мої тонкі натяки на іронію були для нього як китайська грамота.

Наступні пів години Павло докладно розповідав мені про банківські депозити, страхування здоров’я та “правильний розподіл сімейного бюджету”.

Він навіть згадав якусь таблицю в Google Docs, де веде витрати, сортує їх по категоріях і рахує коефіцієнт “емоційної окупності витрат”. Я сиділа і слухала, намагаючись зберегти хоча б видимість зацікавленості, але мої думки вже були далеко, десь поряд зі Степаном, який напевно зараз спав на моєму улюбленому светрі і мріяв про чергову порцію корму.

— Наприклад, кава в кав’ярні — це мінус, бо можна варити вдома. Плюс — це інвестиції, стабільність, довгостроковий дохід. Знаєте?

Він дивився на мене так, ніби очікував, що я зараз дістану блокнот і запишу всі його мудрі поради.

— Тобто торт, який я зараз їм, це мінус? — запитала я, вказуючи на шматочок шоколадного торту, який щойно принесли. Це був мій маленький протест.

— Однозначно.

Я усміхнулася й взяла ще шматочок. З протесту. Я відчула, як цей торт став символом моєї свободи, мого права на спонтанні “мінуси” і маленькі радості.

— До речі, — раптом додав він, змінюючи тему, але не тон, — чи плануєте дітей у найближчі три роки?

Це питання прозвучало настільки холодно і розрахунково, ніби він уточнював технічні характеристики майбутнього пристрою.

— Це що, анкета? — моє терпіння починало танути.

— Просто чесно. Мені 35. Я хочу родину. І жінку, яка вміє готувати.

Його вимоги звучали як список функцій, які він очікує від “ідеальної дружини версії 2.0”. Я відчула себе додатком, який має відповідати певним параметрам.

— І діти, і борщі. А якщо я не хочу готувати щодня?

Я хотіла зрозуміти, чи є хоч якась гнучкість у його системі координат.

— То ви готові харчуватись фастфудом? Це нераціонально. І діти мають їсти домашнє.

Його тон не змінився. Він був непохитним у своїх переконаннях, і будь-яка альтернатива для нього була просто неможливою.

— Павле, у вас є таблиця, де це все зазначено?

Він кивнув. І це було найсумніше — я не жартувала. Я уявила собі цю таблицю, де були б записані всі його вимоги до життя, до жінки, до дітей, до борщів, до пенсійних накопичень. І я зрозуміла, що в цій таблиці для мене просто немає місця.

Я зітхнула, подивилась на годинник. Минуло сорок хвилин — рівно стільки, скільки я обіцяла собі витримати. Це було моє особисте правило: дати шанс, але не затягувати, якщо одразу зрозуміло, що це не твоя історія. Я почала збирати сумку. Кожен рух був повільним, але рішучим.

— Щось не так? — запитав він, помітивши мою нервову руку на ручці сумки. Він, здавалося, не міг повірити, що щось може піти не за планом.

— Так, мій кіт, Степан, хворіє. Мені треба до нього.

Я не хотіла вигадувати щось складне. Ім’я Степана вилетіло автоматично.

— Кіт? Серйозно?

Його обличчя виражало повне нерозуміння. Як це, якась тварина може бути причиною перервати таку важливу “ділову” зустріч?

— Дуже.

Я підвелася. Я залишила 100 гривень на столі й вийшла, не чекаючи його коментарів. Я йшла швидко, відчуваючи, як з кожним кроком віддаляюся від цієї абсурдної реальності. Вийшовши на вулицю, я глибоко вдихнула свіже повітря, ніби позбавляючись від задушливої атмосфери “стабільності” і “раціональності”.

Вдома Степан ліниво спав на моєму светрі. Він був таким теплим, пухнастим і абсолютно байдужим до будь-яких фінансових планів чи коефіцієнтів емоційної окупності.

Я опустилась поряд і просто обійняла його. Мені хотілося стерти цю зустріч з пам’яті, як надокучливий спам із пошти. Запах його шерсті, його тихе муркотіння – все це було таким справжнім і заспокійливим після години розмов про Excel-таблиці.

Я набрала маму.

— Ну як? — одразу кинулась вона, не давши мені навіть видихнути.

— Усе чудово, якщо вам подобається, коли вас оцінюють, як об’єкт нерухомості й зважують за кулінарними здібностями.

— Він що, щось не так сказав?

Її голос був наповнений щирим здивуванням, ніби вона не розуміла, чому я не в захваті від такого “ідеального” кандидата.

— Мамо, це був не діалог. Це був кастинг на роль ідеальної дружини.

— Ну ти завжди всім незадоволена…

— Ні, я просто вважаю, що шлюб — це не Excel-файл, де треба заповнити клітинки. Я — не пункт у списку справ Павла.

Я відчувала, що цей монолог мамі не дуже подобається, але я мала це виговорити.

Наступного ранку мама прислала мені фото кота в капелюшку з підписом: “Ну хоч він тебе зрозуміє”. Це був милий, хоч і трохи іронічний, жест примирення.

Я усміхнулась.

У цьому й була суть. Я не проти любові. Але я не хочу, щоб вона приходила з графіком виплат і перевіркою кредитної історії. Якщо вже хтось і має зрозуміти мене без зайвих питань — то нехай це буде або мій кіт, або той, хто не боїться, що борщ вийде рідкий.

Хто не буде вимірювати цінність стосунків у фінансових показниках, а просто буде цінувати мене, Вікторію, з усіма моїми “мінусами” і “плюсами”, з моїм фрилансом, моїм котом Степаном і моєю любов’ю до спонтанних шматочків торту. Хто зрозуміє, що щастя неможливо розрахувати за формулою в Google Docs.

І, чесно кажучи, другий ще не з’явився. Але я знаю, що я готова чекати. А поки що, у мене є Степан, і цього більш ніж достатньо.

Іноді мені здається, що я вже народилась не в тому ритмі — всі біжать, одружуються, рахують, планують, а я просто хочу бути. Хочу ранкову каву без таблиць, стосунки без співбесід, щирість без KPI. Я не шукаю ідеального — мені вистачить справжнього. Може, хтось скаже: «Привередлива». Але якщо не привереджувати до власного життя — то до чого тоді?

Мені тридцять. У мене є робота, квартира, кіт і спокій. Я не самотня — я вибрала себе. І, знаєте, це не найгірший вибір у житті. Навпаки — це єдиний, за який я можу відповідати сама.

А як ви думаєте: чи обов’язково стосунки мають бути частиною «успішного життя»? Чи варто погоджуватися на «стабільного», якщо душа при цьому стискається в комірці Google-таблиці? І як довго ми ще дозволятимемо іншим вирішувати, що для нас правильно?

Напишіть, якщо вам теж казали: «А хто тобі на старості води подасть?». І що ви відповіли?

Бо я — наливаю собі сама. І п’ю на здоров’я.