Віко, я повинна знати, що ти здорова, ще до весілля з моїм сином. І взагалі, у вашій сім’ї часом немає нічого, що може передатися по спадковості?, – запитала у мене мама Віталіка. – Ти не ображайся, але це дуже важливо. Ти майбутня мама моїх онуків. Я маю повне право розуміти, що вони будуть здорові. А якщо чесно, то мій син заслуговує на краще майбутнє. – З важкими думками я пішла на розмову з майбутнім чоловіком.

– Та як ви смієте таке питати? – я підняла очі на свекруху, не вірячи своїм вухам.

Вона сиділа навпроти мене з тією своєю звичною натягнутою усмішкою, яка завжди змушувала мене почуватися некомфортно.

Віталік, мій наречений, переконав мене, що треба спробувати налагодити з нею стосунки. Але зараз я шкодувала, що погодилася на цю зустріч.

– Та не ображайся, Віко, – вона зробила вигляд, що щиро переймається. – Просто в нашій родині таке прийнято – дізнатися все заздалегідь, щоб уникнути неприємностей у майбутньому.

– Неприємностей? – я ледь стримувала роздратування. – Ви серйозно пропонуєте мені перевіритися перед весіллям, чи зможу я подарувати чоловіку дитину?

– А що тут такого? – спокійно відказала вона. – Он у знайомих моєї сестри виявилося, що невістка не може мати дітей. Так вони вже через рік розлучилися.

Я сиділа, дивлячись на неї, і думала: як люди можуть бути настільки безтактними?

Коли я вперше зустріла маму Віталіка, вона здалася мені доброю й щирою жінкою. Вона усміхалася, цікавилася моїм життям, говорила, як їй пощастило з такою невісткою. Я була впевнена, що вона стане мені другом.

Але поступово, з кожною наступною зустріччю, я почала помічати дрібниці, які мене тривожили. Її зауваження про те, що я “могла б краще виглядати”, постійні натяки, що “сім’я – це головне”, і безперервні порівняння з колишньою дівчиною Віталіка, яка, за її словами, була “ідеалом”.

Я мовчала, не хотіла сперечатися. Але кожного разу ці її слова залишали по собі неприємний осад.

Ця зустріч була останньою краплею. Вона запросила мене на “дівочу розмову”, обіцяла, що ми просто поспілкуємося й налагодимо наші стосунки. Але замість цього почала розпитувати про мої плани на дітей і навіть натякнула, що “Віталік заслуговує на більше”.

– Ви серйозно вважаєте, що можете вирішувати, коли і скільки в нас буде дітей? – я не стрималася.

– Віко, я не про те, – почала виправдовуватися вона. – Просто ми всі хочемо бути впевнені, що наша сім’я матиме продовження.

– Наша? – перепитала я. – Вибачте, але це моє рішення і Віталіка.

Вона замовкла, але лише на хвилину.

– Ну, а як щодо твоїх родичів? У них немає чогось часом спадкового? Ти ж розумієш, що це важливо.

Це було вже занадто.

– Знаєте що, пані Маріє, – я підвелася. – Якщо у вас ще є запитання до мого родоводу, пишіть список. Я його передам своєму адвокату. А зараз я піду.

Вона залишилася сидіти, явно не очікуючи такої реакції.

Коли я повернулася додому, Віталік уже чекав мене. Він одразу зрозумів, що щось не так.

– Що трапилося? – запитав він, занепокоєно дивлячись на мене.

– Твоя мама… Вона перейшла всі межі, – я розповіла йому все.

Він уважно вислухав і, до мого здивування, не почав захищати її.

– Знаєш, я давно це помітив, – зізнався він. – Але думав, що вона зміниться, коли побачить, як ми щасливі разом.

– Зміниться? – я гірко посміхнулася. – Вона явно не збирається цього робити.

– Тоді, напевно, нам треба поставити межі. Якщо вона не поважає тебе, то вона не поважає і мене.

Його слова стали для мене підтримкою. Ми домовилися разом вирішувати всі проблеми і не дозволяти нікому втручатися в наші стосунки.

Відтоді свекруха змінила свою поведінку. Можливо, тому що зрозуміла: я не збираюся закривати очі на її випади. А можливо, тому що Віталік відкрито заявив їй, що завжди стоятиме на моєму боці.

Та все ж я тепер тримаюся насторожі. Адже зміни в її поведінці можуть бути лише тимчасовими.

А як би ви вчинили на моєму місці? Чи правильно я зробила, що відкрито висловила своє обурення? Чи, можливо, краще було б просто ігнорувати її слова? Напишіть, мені дуже цікава ваша думка!