— Вікторіє, ти просто не уявляєш, яке це щастя — почути перший поштовх дитинки всередині, — вигукнула Олеся, притискаючи долоню до круглого живота. Ці слова стали для мене черговим підтвердженням того, що наше з Романом десятирічне очікування перетворилося на порожню ілюзію, яка от-от зруйнує наш шлюб.

Несподівана зустріч біля вітрини магазину змінила мій настрій за лічені секунди. Я просто розглядала нову колекцію посуду, коли у відображенні скла побачила знайомий силует. Це була Олеся, моя колишня однокласниця, з якою ми не спілкувалися років п’ять. Вона повільно йшла тротуаром, притримуючи рукою живіт, який вже неможливо було приховати під просторим пальтом. У цей момент моє серце ніби провалилося в порожнечу, а в очах зрадницьки забриніли сльози. Я завжди мріяла про те, щоб відчути те саме, що зараз відчувала вона, але доля вирішила інакше.

Ми з Романом разом уже десять років. Наші стосунки починалися як красива казка. Ми планували великий будинок, де в кожному кутку будуть розкидані іграшки, а стіни прикрашатимуть дитячі малюнки. Роман завжди казав, що хоче велику родину, де пануватиме сміх і гармидер. Я погоджувалася, бо не уявляла свого життя без продовження нашого кохання. Ми почали готуватися до цього етапу майже одразу після весілля. Облаштували дитячу кімнату, купили навіть кілька дрібничок на майбутнє, вірячи, що це станеться дуже швидко.

Минули перші два роки, але нічого не змінювалося. Спочатку ми заспокоювали одне одного, мовляв, всьому свій час, треба просто розслабитися і дихати на повну, не зациклюючись на результаті. Але час ішов, а заповітні новини не приходили. Кожен місяць ставав випробуванням. Я бачила, як Роман теж починає втрачати надію, хоча він намагався бути сильним заради мене. Він часто обіймав мене ввечері, коли я плакала, і тихо шепотів, що ми все подолаємо.

Того дня в торговому центрі Олеся помітила мене і радісно усміхнулася. Її обличчя сяяло тим особливим світлом, яке буває лише у жінок у її стані. Вона підійшла ближче, і я змусила себе посміхнутися у відповідь, хоча всередині все стискалося від болю.

— Вікторіє, це ти? Скільки років минуло! — вигукнула вона, обережно підходячи до мене.

— Привіт, Олесю. Справді, давно не бачилися. Ти виглядаєш чудово.

— Дякую. Ми так довго на це чекали з чоловіком. Це справжнє диво. А як у вас з Романом справи? Чула, ви теж мріяли про велику родину.

Я не знала, що відповісти, щоб не видати свого розпачу. Кожна така розмова була для мене нагадуванням про мою власну неспроможність здійснити найбільшу мрію життя.

— У нас все добре, працюємо, подорожуємо, — відповіла я, намагаючись змінити тему.

— Це теж важливо. Але знаєш, коли всередині хтось штовхається, світ стає зовсім іншим. Ти обов’язково маєш це відчути.

Я лише кивнула, відчуваючи, як клубок підкочується до горла. Ми ще трохи поговорили про спільних знайомих, про роботу, але я майже не слухала її. Мої думки були далеко, у тій самій порожній дитячій кімнаті, яка вже кілька років слугувала нам просто складом для речей.

Коли я повернулася додому, Роман вже був там. Він готував вечерю, наспівуючи якусь мелодію. Побачивши мої почервонілі очі, він одразу зрозумів, що щось сталося.

— Віко, що трапилося? Хтось тебе образив? — запитав він, відкладаючи ніж.

— Я зустріла Олесю. Вона скоро стане мамою, Романе.

Мій чоловік замовк. Він підійшов до мене і міцно обійняв. Ми стояли посеред кухні в цілковитій тиші. Йому не потрібно було нічого пояснювати. Він знав кожен мій шрам на душі, бо вони були і його шрамами теж.

— Чому так, Романе? Чому комусь це дається просто так, а ми боремося роками і не отримуємо нічого? — запитала я крізь сльози.

— Я не маю відповіді, кохана. Можливо, наш шлях просто довший.

— Але він здається нескінченним. Я вже не маю сил сподіватися. Щоразу, коли я бачу дитячий візок на вулиці, мені хочеться просто зникнути.

— Ми маємо підтримувати одне одного. Якщо ми здамося зараз, то навіщо все це було?

Ми довго розмовляли того вечора. Роман нагадав мені про всі ті моменти, коли ми були щасливі лише вдвох. Він намагався донести, що наше життя має цінність і без дітей, хоча я знала, що він сам у це вірить лише наполовину. Його мрія про сина, з яким він ходив би на риболовлю, була такою ж живою, як і моя мрія про доньку, якій я заплітала б коси.

Наступні кілька тижнів я намагалася зануритися в роботу. Я працюю в архітектурному бюро, і великий проект мав би відволікти мене. Але навіть там я бачила проекти дитячих садків, ігрових майданчиків. Здавалося, світ змовився проти мене.

Одного разу до нас у гості прийшла моя сестра з племінниками. Це був складний вечір. Діти бігали по хаті, кричали, розкидали речі. Я бачила, як Роман з радістю грався з ними, як він підкидав малого Артема вгору, і той заливався сміхом. У такі моменти я відчувала не радість, а глибоку заздрість до своєї сестри. Вона скаржилася на втому, на безсонні ночі, на те, що не має часу на себе.

— Ти навіть не уявляєш, як тобі пощастило, Віко, — казала вона, попиваючи чай. — Ти можеш спати скільки хочеш, ходити куди завгодно. А я прив’язана до цих розбишак.

— Я б з радістю помінялася з тобою місцями хоча б на тиждень, — тихо відповіла я.

Сестра замовкла, зрозумівши, що бовкнула зайве. Вона знала про нашу ситуацію, але люди, які мають дітей, часто не усвідомлюють, наскільки їхні скарги на побутові труднощі можуть ранити тих, хто позбавлений цієї можливості.

Після їхнього відходу в квартирі стало нестерпно тихо. Ця тиша була важкою, вона тиснула на вуха. Роман почав прибирати іграшки, які залишили діти. Він підняв маленьку машинку і довго тримав її в руках.

— Знаєш, Віко, я подумав про те, що казала твоя сестра, — почав він.

— Про те, що ми вільні? Це сумна свобода, Романе.

— Ні, я про інше. Можливо, нам варто подумати про зміну нашого ставлення. Ми перетворили наше життя на очікування. Ми не живемо сьогодні, ми чекаємо на якесь завтра, яке може не настати.

— Ти пропонуєш просто забути про нашу мрію?

— Ні, я пропоную почати жити зараз. Поїхати в ту подорож, про яку ми мріяли. Почати робити ремонт у вітальні, а не чекати, поки вона знадобиться для іншого.

Я дивилася на нього і розуміла, що він правий. Ми застрягли в одному моменті. Але змінити свідомість набагато важче, ніж просто дати собі таку обіцянку.

Минули місяці. Я знову зустріла Олесю. Вона вже була з візком. Це була маленька дівчинка з величезними очима. Олеся виглядала втомленою, але в її погляді було стільки гордості.

— Подивися на неї, Віко. Хіба вона не чудова? — запитала вона, нахиляючись до дитини.

— Вона прекрасна, — щиро відповіла я.

Цього разу я не плакала. Було відчуття якоїсь дивної апатії. Біль нікуди не зник, він просто став частиною мене, як колір очей чи форма рук. Я зрозуміла, що моє життя не стане іншим від того, що я буду постійно карати себе за те, чого не маю.

Коли я повернулася додому, Роман зустрів мене новиною. Його компанія запропонувала йому контракт за кордоном на два роки. Це був шанс на зовсім інше життя, на нові враження і можливість вирватися з кола наших щоденних страждань.

— Що ти думаєш про це? — запитав він з надією.

— Я думаю, що це саме те, що нам потрібно зараз.

Ми почали збирати речі. Коли ми розбирали ту саму порожню кімнату, я знайшла коробку з дитячими речами, які ми купили багато років тому. Там були крихітні пінетки, які я сама зв’язала. Я тримала їх у руках і відчувала, як всередині щось остаточно обривається. Це була не просто вовна, це були мої надії, які не справдилися.

— Що з цим робити? — запитав Роман, дивлячись на коробку.

— Давай віддамо їх. У моєї колеги на роботі нещодавно народилася дитина, їй вони знадобляться більше.

Роман обійняв мене за плечі. Це був момент прощання з минулим. Ми зачинили двері нашої старої квартири і поїхали назустріч невідомому.

Нова країна, нова мова, нові люди. Це справді допомогло на деякий час. Ми багато подорожували, ми працювали до пізньої ночі, ми намагалися насолоджуватися кожною хвилиною. Але вечорами, коли сонце сідало за горизонт, я все одно відчувала ту саму порожнечу. Вона не зникає з переїздом. Вона подорожує разом з тобою у валізі.

Одного разу ми сиділи в невеликому кафе на березі моря. Поруч з нами за сусіднім столиком була сім’я з трьома дітьми. Вони сміялися, сперечалися, батько намагався заспокоїти молодшого, а мати витирала обличчя старшому від морозива. Це була звичайна сцена, але я раптом усвідомила, що ми з Романом завжди будемо глядачами у цьому театрі життя.

— Тобі сумно? — запитав Роман, помітивши мій погляд.

— Ні, я просто думаю про те, як дивно влаштований світ. Хтось має все, навіть не замислюючись про це, а хтось віддає все за одну мить щастя, але так і не отримує його.

— Можливо, наше щастя в іншому, Віко. Ми маємо одне одного. Багато людей мають дітей, але втрачають близькість між собою. У нас є те, чого немає у багатьох — справжнє порозуміння і підтримка.

Я взяла його за руку. Його слова були правдивими, але вони не могли заповнити те місце в моєму серці, яке призначалося для дитини. Я знала, що він теж це відчуває. Наш шлюб став міцним, як скеля, але ця скеля була самотньою посеред океану.

Ми прожили за кордоном два роки. Коли термін контракту добіг кінця, ми мали вирішити — повертатися додому чи залишатися. Ми вирішили повернутися. Вдома все здавалося таким самим, але ми були вже іншими. Наша квартира зустріла нас тишею, але тепер вона не здавалася такою гнітючою. Ми просто прийняли її.

Олеся вже чекала на другу дитину. Ми випадково зустрілися в парку. Її донька вже бігала і щось весело щебетала.

— О, ви повернулися! Як там було? — запитала вона.

— Було цікаво. Багато вражень, — відповіла я.

— А ми ось знову в очікуванні. Роман, мабуть, теж хоче сина?

Роман лише ввічливо посміхнувся. Я бачила, як він стримує себе, щоб не сказати щось різке. Люди ніколи не навчаться такту в таких питаннях. Вони вважають, що їхня радість є обов’язковою для всіх інших.

Ми прийшли додому, і я вперше за довгий час не розплакалася після такої зустрічі. Я просто сіла на диван і дивилася у вікно на небо, що темніло.

— Ми сильні, Віко, — сказав Роман, сідаючи поруч.

— Я знаю. Але іноді мені хочеться бути просто слабкою жінкою з дитиною на руках, а не сильною жінкою, яка витримує удари долі.

Ця історія не про диво і не про те, що все закінчилося щасливо, як у кіно. Це історія про життя, яке буває несправедливим, про мрії, що не збуваються, і про те, як навчитися жити далі, коли найголовніша мета виявляється недосяжною. Ми з Романом продовжуємо йти разом. Ми не знаємо, що чекає на нас попереду. Можливо, колись ми знайдемо інший шлях до батьківства, а можливо, так і залишимося вдвох.

Найважче — це бачити, як інші отримують те, про що ти молишся щовечора, і при цьому не втратити своєї людськості. Не озлобитися на світ, не почати ненавидіти тих, кому пощастило більше. Це щоденна робота над собою, яка іноді здається важчою за будь-яку фізичну працю.

Я дивлюся на наше весільне фото. Ми там такі молоді, такі впевнені, що весь світ лежить біля наших ніг. Ми не знали тоді, що доля підготувала для нас іспит, який ми не зможемо скласти на відмінно. Але ми залишилися разом, і це, мабуть, наша найбільша перемога.

Кожен день приносить нові виклики. Іноді я почуваюся зовсім спокійно, а іноді хвиля болю накочується з новою силою, коли я бачу маленькі черевички у вітрині. Але я навчилася дихати на повну навіть тоді, коли повітря здається занадто розрідженим. Ми з Романом стали опорою одне для одного, і це те, що дає нам змогу прокидатися кожного ранку.

Життя продовжується, навіть якщо воно не таке, яким ми його малювали у своїй уяві. Ми продовжуємо будувати плани, подорожувати, працювати. Ми вчимося знаходити радість у дрібницях — у смачній каві вранці, у гарному фільмі ввечері, у тихих розмовах під ковдрою. Можливо, це і є справжнє життя — не те, що ми планували, а те, що відбувається з нами насправді.

Ми часто ходимо до лісу неподалік нашого будинку. Там тихо, і природа здається такою мудрою у своєму спокої. Дерева ростуть, скидають листя, знову розквітають. Вони не питають, чому так відбувається. Вони просто існують. Я намагаюся навчитися цієї мудрості у них.

— Тобі сьогодні легше? — запитує Роман, коли ми йдемо стежкою.

— Так, сьогодні гарний день. Я просто вдячна за те, що ти поруч.

— Я завжди буду поруч, що б не сталося.

Ми знаємо, що попереду ще багато таких днів — і сонячних, і похмурих. Ми не шукаємо винних, ми не шукаємо причин. Ми просто намагаємося зберегти те тепле почуття, яке об’єднало нас десять років тому. Наше кохання пройшло через вогонь і воду, і воно стало лише міцнішим. Можливо, саме це і було нашим головним завданням у цьому житті.

Ми не знаємо, як складеться доля Олесі та її дітей. Ми бажаємо їм лише добра. Їхній шлях інший, і це нормально. У кожного своя дорога, свої випробування і свої нагороди. Наша дорога виявилася тернистою, але вона — наша.

Коли сонце остаточно ховається за горизонт, ми повертаємося до нашого тихого дому. Нас не зустрічають дитячі вигуки, але нас зустрічає тепло і спокій, які ми створили самі. Ми заварюємо чай, вмикаємо лампу і просто мовчимо, тримаючись за руки. У цій тиші немає порожнечі, у ній є ми.

Чи бувало у вас відчуття, що життя грає з вами в якусь незрозумілу гру, де правила змінюються на ходу? Як ви справляєтеся з тим, що найзаповітніші бажання залишаються лише мріями, поки інші отримують їх без зусиль? Напишіть свою думку в коментарях, для нас це справді дуже важливо, адже кожна історія підтримки допомагає відчути, що ми не самі у своїх переживаннях. Будь ласка, поставте свою вподобайку, щоб цю історію побачило якнайбільше людей, яким, можливо, зараз теж потрібне слово розуміння. Що б ви порадили людям, які опинилися в такій ситуації — продовжувати боротьбу чи навчитися жити в новій реальності?