Кіт сидів на кухні навпроти незнайомої жінки і слухав, як вона, дивлячись на нього, говорила тихим голосом:
– Ну, і що мені з тобою робити? Казала ж я бабусі, що не треба було тебе брати. Ну і що мені робити тепер?
Коту було вже три роки, і він абсолютно розумів по інтонації голосу, що говорить людина. Він прекрасно зрозумів, що цій жінці він не подобається і що він їй не потрібен, не дивлячись на те, що виглядом вона була схожа на його колишню господиню.
Те, що господині не стало, він знав. Він просто це бачив. В ту ніч він лежав в ногах господині і бачив, як її душа плавно піднялася до стелі і попливла в вікно, помахала йому рукою.
Три дні він слухав, як нова господиня квартири твердила йому одне і теж, що він їй не потрібен, що вона його скоро вижене на вулицю або віддасть комусь.
Він ходив по кімнатах квартири, де з’явилися якісь нові речі, і те, як вони пахли, йому явно не подобалося.
Намагався не потрапляти на очі людям, які з’являлися в його оселі.
В його домі, де раніше було тепло і затишно, стало раптом холодно.
Одного дня кіт просто пропав з квартири. Жінка, яка тепер жила в цій квартирі, вийшла на кухню, щоб дати коту їсти і виявила, що вчорашня їжа лишилася не тронутою. Вона покликала його, але ніхто на її поклик не відгукнувся.
– Може, так і краще, – сказала вона полегшено.
Кіт пішов сам, не чекаючи, коли його виженуть або кудись віднесуть, як не потрібну річ. Він тихо прослизнув у відчинені двері коли в квартиру щось виносили і вантажили.
…Він довго йшов невідомими раніше стежками. Перелазив паркани і перебігав дороги. Він йшов від місця, де стало холодно, і де ніхто ні кого не любив.
У нього кидали каміння хлопчаки, він двічі звалювався з даху, але він вперто все далі і далі йшов від минулого життя.
Він зупинився тільки тоді, коли зовсім виснажився і втомився. Хотілося їсти, в животі моторошно бурчало, нагадуючи коту, що він не їв вже три дні.
Кіт озірнувся. За стареньким парканом стояв невеликий дерев’яний будиночок. Було схоже, что в ньому ніхто не живе. Кіт понюхав повітря. Їжею не пахло. Зате від будинку повіяло теплом и спокоєм.
Кіт проліз в дірку в паркані и тихо прокрався до будинку. Ще здалеку він побачив горіщне відчинене вікно. Ось туди він и заліз.
На горіщі було навалено сіно. Пахло мишами. В одному кутку лежала стара ковдра. Кіт ліг на неї і вперше відчув, что він удома, что він втомився и лапи гудуть. У жівоті знову забуркотіло, але кіт закрив очі и заснув.
Він прокинув від людського голосу. Кіт прокрався до відчіненого вікна горища и через щілину подивився вниз.
У дворі він побачив дівчинку, яка з кимось розмовла і при цьому щось викладала в залізну тарілку. Те, що це їжа, кіт зрозумів відразу, у повітрі смачно пахло. Кіт зосередився на їжі.
Він, як на полюванні, тихо спустився з горища і, ховаючись в траві, став підкрадатися до тарілки з їжею, до того ж, дівчинка кудісь пішла.
Він швидко підскочів до тарілки і схопив найбільший шматок, який йому попався, і відбіг у бік. І вчасно.
З будинку вийшла дівчинка, а за нею по стежці бігла руденька собака, слідом за якою шкутильгали два товстеньких цуценяти.
– Підемо, моя хороша, – ласкаво говорила дівчинка, – я тобі і малюкам їсти принесла, ходімо.
І раптом кіт почув голос своєї господині. Ні, це був інший голос, але кіт почув ті самі тепло и любов в голосі цієї дівчинки, які він чув колись вдома.
– Ой! – вигукнула дівчинка, – так у нас тут гості! Ти теж голодний, котик.
Виявилося, что кіт сидів майже поруч з тарілкою, у нього не вистачило сил відбігти далеко. Він насторожено подивився на дівчинку. А вона, не звертаючи на нього уваги, пригощала щенят и собачку. Він доїв вкрадений шматок и вернувся до тарілки.
Дівчинка, помітивши, що кіт не тікає, поклала поруч з тарілкою ще кілька шматочків:
– На, їж, – сказала вона спокійно, – дивлюся, ти зовсім голодний.
Потім вона дістала якусь миску і налила в неї трохи молока.
– Попий, тобі зараз треба!
Кіт заспокоївся. З’їв все, что йому поклали, и випив молоко. Потім пішов и заліз на горище, де знову заснувши на своїй ковдрі. Він зрозумів, что теперь він точно вдома.
Так він жив все літо. І все літо дівчинка приходила і годувала його і Жучку, так вона називала руду собаку, і її щенят.
Кіт зміцнів і змужнів. Він навчився ловити мишей у себе на горіщі і тепер, коли приходила дівчинка, він урочистих приносив їй мишку як подяку за їжу. Та сміялася і казала – спасибі. Він дозволив їй гладити себе, відчуваючи те тепло, якесь колись давно відчував у своєму минулому житті.
А потім настала осінь. Ночами стало холоднішати. Кіт не знав, що таке холод, він жодного разу не бачив снігу і був здивований, побачивши одного ранку, як летять білі мухи. На дворі стояв кінець жовтня.
На цей раз дівчинка не прийшла, а приїхала на машині з дідусем.
Кіт насторожено дивився з висоти горища на незнайому людину.
Дівчинка пройшла у двір і стала викладати їжу.
– Ох ти! Так тут ціле сімейство, – засміявся дід.
– Так! – засміялася дівчинка, – зараз ще і кіт прийде, – і вона подивилася на горищне вікно.
Кіт не почув з голосі діда загрози і спустився вниз, але все ж таки повільно підійшов до тарілки, де вже трапезували Жучка з цуценятами.
– Іди, не бійся, – сказала дівчинка і погладила кота по спинці.
Він заспокоївся і почав їсти.
– Ну, що мої хороші, їдьмо додому, – сказав дід, – досить вам тут поневірятися. Він підхопив цуценят і поніс їх у машину.
Жучка побігла слідом. Кіт насторожився.
– Котику, ходімо, не бійся, ми поїдемо додому до дідуся, в ліс, там вам всім буде добре, – сказала дівчинка коту.
Він уважно подивився на неї. Цей голос, те, як вона говорила, все нагадало йому господиню, яка ось так само колись підібрала його, ще маленького, на вулиці і принесла додому.
Дівчинка дбайливо взяла кота на руки і пішла до машини. Поклала його у велику корзину, вистелену якоюсь теплою тканиною.
Кіт не пручався. Він закрив очі. Він знову повірив людині.
Тварини, напевно, єдині істоти, які прощають нам все.
І люблять нас, не зважаючи ні на що.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
