— Віро, ти серйозно? Ти просто візьмеш і підеш? — я сидів на краю ліжка, тримаючи в руках чашку холодного чаю, яку сам собі щойно розігрів. Мій голос тремтів від образи.

— Олеже, я не можу більше так, — Віра стояла біля дверей, тримаючи в руках сумку. Її очі уникали моїх. — Ти весь час лежиш, скаржишся, але лікар сказав, що ти здоровий! Ти можеш жити, працювати, рухатися! А я… я втомилася бути твоєю нянькою.

— Нянькою? — я відчув, як обличчя палає. — Я ж не просто так лежу, мені погано! Ти моя дружина, ти маєш бути поруч!

— Я була поруч, Олеже. Роки, десятиліття! Але ти не хочеш допомагати собі. Я не можу тягнути все сама, — її голос зірвався, але вона швидко опанувала себе. — Я їду до Олени. Мені потрібен час.

— Ти кидаєш мене? Після всього, що ми пройшли? — я встав, але ноги тремтіли, і я схопився за спинку ліжка.

Віра мовчала. Вона лише зітхнула, повернулася і вийшла, грюкнувши дверима. Тиша, що залишилася, була важчою за будь-які слова.

Мене звати Олег, і я ніколи не думав, що опинюся в такій ситуації. Після сорока років шлюбу з Вірою, моєю дружиною, моєю опорою, я залишився сам у нашій квартирі, яка раптом стала порожньою і чужою. Все почалося два роки тому, коли моє здоров’я, яке я завжди вважав міцним, дало тріщину.

Я був спортсменом у молодості, вів здоровий спосіб життя, не мав шкідливих звичок. Але одного вечора, коли ми з Вірою вечеряли, я відчув різкий біль у грудній клітці. Ліва рука заніміла, і я зрозумів, що щось не так. Той вечір закінчився в лікарні, де мені сказали, що це серце. Я лікувався кілька місяців, але повернувся до нормального життя. Принаймні, так я думав.

Через рік усе повторилося, але цього разу серйозніше. Я провів у лікарні три тижні, і коли мене виписали, я був слабшим, ніж будь-коли. Робота, на яку я ходив із радістю, стала недосяжною мрією. Лікарі радили відпочивати, уникати стресу, давати тілу час на відновлення. Я повернувся додому, сподіваючись, що Віра, моя вірна супутниця, допоможе мені пройти через це. Але все пішло не так, як я уявляв.

Перші дні вдома були майже як у казці. Віра готувала мені їжу, приносила чай, розповідала, що відбувається у світі за межами нашої квартири. Вона щодня відвідувала мене в лікарні, і я був упевнений, що її турбота не зникне, коли я повернуся додому. Але через тиждень усе змінилося.

— Олеже, ти можеш сам узяти собі тарілку? — якось запитала вона, стоячи на кухні й нарізаючи овочі для супу.

Я лежав на дивані, відчуваючи, як усе тіло ніби стерпло.

— Віро, мені важко вставати. Може, принесеш? — я намагався говорити спокійно, але в голосі прослизнула нотка благання.

Вона зітхнула, поставила ніж і подивилася на мене.

— Ти ж учора сам ходив у ванну. І з Петром по телефону пів години розмовляв. Може, спробуєш? — її тон був не грубим, але в ньому відчувалася втома.

Я не знав, що відповісти. Так, я міг дійти до ванної, але це забирало всі сили. Розмови з друзями по телефону були єдиним, що тримало мене на плаву, дозволяло не потонути в думках про хворобу. Але я не став сперечатися. Просто кивнув і залишився лежати.

Наступного дня Віра пішла на роботу, залишивши мені тарілку супу в холодильнику. Я мав її розігріти. Це було неважко, але чомусь мене це дратувало. Я чекав, що вона подбає про мене, як раніше. Ми ж подружжя, хіба не так? Я не просив її скасовувати всі свої плани, але хоча б увечері вона могла б приділити мені більше уваги. Натомість вона почала ходити на прогулянки з подругами, залишатися допізна в гостях.

— Віро, ти сьогодні знову кудись ідеш? — запитав я одного вечора, коли вона одягала пальто.

— Так, Олеже, у Марії день народження. Я не можу пропустити, — відповіла вона, навіть не глянувши на мене.

— А якщо мені стане погано? — я не хотів звучати як дитина, але слова вирвалися самі.

Віра зупинилася, повернулася до мене. Її очі були повні втоми.

— Олеже, якщо тобі стане погано, телефонуй у швидку. Я не можу сидіти вдома цілодобово. Ти не один у цьому світі, — сказала вона тихо, але твердо.

Ці слова вразили мене. Я не очікував, що вона так скаже. Ми ж завжди були разом, підтримували одне одного. У нас троє дітей — Олена, Андрій і Марта. Ми разом їх виховали, разом раділи їхнім успіхам, разом переживали труднощі. Наш шлюб не був ідеальним, але я завжди вважав, що ми міцна команда. Чому ж тепер усе руйнується?

Минали тижні, і напруга між нами зростала. Я намагався пояснити Вірі, що мені потрібен час, що я ще не готовий повернутися до роботи. Лікарі казали, що я можу працювати, але я не відчував у собі сил. Кожен рух давався важко, кожен день був боротьбою. Але Віра, здається, цього не розуміла.

Одного вечора вона прийшла додому пізно. Я сидів у вітальні, гортаючи газету, яку ледве тримав у руках. Вона сіла навпроти мене, склавши руки на грудях.

— Олеже, нам треба поговорити, — сказала вона серйозно.

— Про що? — я відчув, як серце закалатало швидше.

— Про нас. Про те, що буде далі. Ти лежиш удома вже три місяці. Лікар сказав, що ти можеш працювати. Чому ти не намагаєшся? — її голос був спокійним, але я чув у ньому нотки роздратування.

— Віро, я не готовий. Мені ще потрібен час, — я намагався пояснити, але вона перебила.

— Час? Олеже, ти весь час тільки й робиш, що лежиш і скаржишся. Я працюю, готую, прибираю. А ти? Що ти робиш, щоб допомогти собі? — її слова були як ляпас.

— Я хворий, Віро! — вигукнув я. — Ти думаєш, мені подобається так жити?

Вона встала, підійшла до вікна, подивилася на вечірнє місто.

— Я не можу більше так, Олеже. Я втомилася. Мені потрібен час, щоб усе обдумати, — сказала вона тихо.

Тієї ночі вона спала у вітальні. Наступного дня я помітив, що її речі почали зникати. Спочатку це були дрібниці — улюблена чашка, кілька суконь. Я думав, що вона просто прибирає, але потім зрозумів, що відбувається. Вона вивозила речі до нашої доньки Олени. Я не помічав цього тижнями, бо був занадто поглинений собою.

Одного ранку я прокинувся, а Віри не було. Її пальто не висіло на вішалці, її косметика зникла з ванної. Я зателефонував Олені.

— Тату, мама у мене, — сказала вона обережно. — Вона сказала, що їй потрібен час. Вона… вона не хоче повертатися.

Я стояв посеред порожньої кухні, тримаючи телефон, і не знав, що сказати. Як могло статися, що після сорока років разом я залишився сам? Я звик, що Віра завжди була поруч. Вона готувала мені сніданки, ми разом сміялися над старими фільмами, планували, як поїдемо до моря, коли я одужаю. А тепер усе це зникло.

Перші тижні без Віри були найважчими. Я не знав, як дати собі раду. Їжу доводилося замовляти, бо готувати я не вмів. Олена приїжджала раз на тиждень, привозила продукти, але я бачив, що їй важко поєднувати турботу про мене з її власним життям. Андрій і Марта дзвонили, але вони жили далеко, у інших містах. Я не хотів їх обтяжувати.

Одного дня я сидів у кафе неподалік від дому. Там я випадково зустрів свого старого друга Петра. Він сів за мій столик, замовив каву.

— Олеже, ти виглядаєш, як привид, — сказав він, сміючись. — Що з тобою?

Я розповів йому все. Про хворобу, про Віру, про те, як усе розвалилося. Він слухав уважно, а потім похитав головою.

— Слухай, друже, я розумію, що тобі важко. Але, може, Віра має рацію? Може, тобі варто спробувати жити? — сказав він.

— Жити? Петре, я ледве ходжу! — обурився я.

— А ти пробував? Ходити, рухатися, щось робити? Ти ж не в лікарні. Ти вдома. Може, почни з малого? — він усміхнувся, але в його словах була правда.

Я задумався. Може, я справді занадто загруз у своїй хворобі? Може, Віра втомилася не від мене, а від того, що я перестав бути собою? Я повернувся додому і вирішив спробувати. Почав із малого — прогулянки в парку, легкі вправи, які радив лікар. Спочатку було важко, але з кожним днем я відчував себе краще.

Через місяць я зателефонував Вірі. Вона погодилася зустрітися в кафе. Ми сиділи навпроти одне одного, і я бачив, що вона змінилася. Її очі були спокійнішими, але в них не було тієї теплоти, до якої я звик.

— Віро, я хочу вибачитися, — почав я. — Я розумію, що був нестерпним. Я хочу змінитися. Хочу, щоб ми знову були разом.

Вона довго мовчала, а потім зітхнула.

— Олеже, я не знаю, чи зможу повернутися. Мені потрібен час. Але я рада, що ти намагаєшся, — сказала вона тихо.

Ми розійшлися, не домовившись ні про що конкретне. Але я не втрачав надії. Я продовжував працювати над собою, ходив на прогулянки, навіть записався на курси малювання, про які давно мріяв. Я не знав, чи повернеться Віра, але я зрозумів, що мушу жити далі — заради себе.

Я мусив жити далі — заради себе. І з кожним днем, проведеним у парку чи з пензлем у руці, я відчував, як повертаюся до життя. Я почав бачити кольори, які давно забув, і чути звуки, які раніше заглушала моя власна жалість. Я зрозумів, що моя недуга була не лише тілесною, а й психологічною — я дозволив їй заволодіти мною.

Я знову зателефонував Вірі. Цього разу я не благав і не виправдовувався. Я просто розповів їй про свої маленькі перемоги: про те, як намалював свій перший пейзаж, про зустріч із другом, який надихнув мене на зміни. Вона слухала уважно, а я відчув, як зникає напруга в наших розмовах. Вона погодилася зустрітися, але не в кафе. «Давай зустрінемося в парку, Олеже. Там, де ти гуляєш», — сказала вона.

У той день я чепурився, як хлопчисько на першому побаченні. Коли я побачив її, моє серце забилося швидше. Але це був уже не біль, а радість. Ми мовчки йшли стежкою, а потім я показав їй ескіз, який зробив. Вона довго розглядала його, а потім її обличчя пом’якшало, і вона усміхнулася. Я не просив її повертатися. Я просто показав їй, що знову став тим Олегом, якого вона знала і любила. Я не знав, що буде далі, але я був готовий до будь-якого повороту. Я просто жив.

І тепер я запитую вас, мої дорогі читачі:

Чи правильно вчинила Віра, залишивши мене, щоб я нарешті взяв відповідальність за своє життя?

Чи варто намагатися повернути стосунки, що вже дали тріщину, чи краще залишити минуле в минулому і йти далі?

Що, на вашу думку, є найбільшим випробуванням у довгому шлюбі: недуга, рутина чи втрата себе?