Вісім років нашого шлюбу нагадували ідеально вивірений бухгалтерський звіт, де не було місця для жодної зайвої емоції. Коли я попросила чоловіка про дрібницю на свято, він лише запитав: — Навіщо нам ці зайві витрати? Того дня я почала рахувати не гроші в гаманці, а дні, які залишилися до мого остаточного зникнення з цього дому.

Ми прожили з Юрієм вісім років, і за цей час я навчилася розрізняти найменші відтінки його мовчання. Буває мовчання втомлене, коли він повертається з роботи і просто хоче гарячого чаю, а буває мовчання глухе, наче стіна, об яку я щоразу розбиваюся, коли наближається якесь свято. Сьогодні моє тридцятиріччя.

Я прокинулася раніше, сонце обережно торкалося підвіконня, де стояли мої улюблені фіалки. У повітрі пахло свіжістю ранньої весни та пилом від старих книжок, які я ніяк не зберуся переставити. Юрій ще спав, повернувшись до мене спиною. Його дихання було рівним і спокійним, наче цей день нічим не відрізнявся від сірого вівторка чи похмурого четверга.

Я дивилася на його затиснуту в кулак долоню і згадувала, як колись, ще на початку нашого знайомства, він приніс мені одну єдину ромашку, зірвану десь біля під’їзду. Тоді це здавалося початком чогось великого. Тепер я розумію, що то був не початок, а максимум його щедрості.

Я пішла на кухню, поставила чайник. Метал гучно цокнув об плиту, але в кімнаті ніхто не поворухнувся. На столі лежала скатертина, яку я купила сама собі на минулий день народження. Тоді Юрій сказав, що це марна трата грошей, бо стара була ще ціла. Я ковтала сльози разом із гіркою кавою, намагаючись переконати себе, що подарунки — це лише речі.

Що головне — це стабільність, що він не гуляє, приносить зарплату, допомагає лагодити кран, коли той протікає. Але десь глибоко всередині жевріла образа. Це не про гроші. Це про те, що він жодного разу не захотів побачити вогник радості в моїх очах від того, що він старався саме для мене.

Нарешті він вийшов, потираючи обличчя руками. Підійшов до холодильника, дістав масло.

— Юро, ти пам’ятаєш, який сьогодні день? — тихо запитала я, не піднімаючи очей від чашки.

— Пам’ятаю, Оксано. Субота. Треба поїхати до моєї матері, допомогти з парканом.

— І це все?

— А що ще? Ти знову про ті квіти? Ми ж домовлялися, що не будемо витрачати кошти на те, що зів’яне за два дні. Це нераціонально. Краще купимо новий змішувач у ванну, той уже ледь тримається.

— Юро, змішувач — це для дому. А я хотіла щось для себе. Хоча б листівку. Хоча б шоколадку, яку я люблю.

— Ти доросла жінка, Оксано. Досить поводитися як дитина. Тобі треба цукерки — піди і купи. У тебе є доступ до картки. Навіщо влаштовувати цей спектакль на порожньому місці?

Він говорив це так буденно, наче я просила в нього збудувати замок посеред вітальні. Я відчула, як у горлі застрягла важка грудка. Я встала і почала мити посуд, щоб він не бачив, як тремтять мої пальці. Вода була занадто гарячою, вона пекла шкіру, але це було ніщо порівняно з тим холодним байдужим тоном, яким він щойно зі мною розмовляв.

Увечері ми поїхали до його батьків. Його мати, Марія Іванівна, зустріла нас на порозі. Вона одразу почала розповідати про розсаду, про сусідів, про те, як подорожчав хліб. За вечерею Юрій жваво обговорював із батьком ремонт машини. Про мій день народження ніхто не згадав. Можливо, він їм і не казав. Я сиділа на краю стільця, розглядаючи візерунок на тарілці, і почувалася прозорою. Наче мене тут зовсім немає, а замість живої людини — лише функція, яка подає тарілки і киває у відповідь на зауваження свекрухи.

Коли ми повернулися додому, було вже пізно. У під’їзді пахло вологою і старою побілкою. Юрій швидко роздягнувся і ліг на диван перед телевізором.

— Знаєш, — почала я, зупинившись у дверях кімнати, — моя подруга Світлана сьогодні отримала від чоловіка подорож у гори. Він пів року збирав гроші, щоб її здивувати.

— Світлані пощастило, що її чоловік має зайві гроші і не має мізків, — відрізав Юрій, не відриваючи погляду від екрана. — Ти хочеш, щоб ми потім місяць сиділи на каші? Чи ти хочеш, щоб я брав борги заради твоїх забаганок?

— Я не хочу боргів, Юро. Я хочу уваги. Ти хоч раз за ці роки зробив мені сюрприз? Хоч раз прийшов додому з чимось, що не є хлібом чи туалетним папером?

— Я приходжу додому до тебе. Це і є мій вибір і моя увага. Тобі мало того, що я тут? Що я не бігаю по барах, не витрачаю життя на дурниці?

— Мені мало бути просто присутньою у твоєму списку справ. Я хочу відчувати, що я тобі дорога як жінка, а не як сусідка по квартирі, яка готує обіди.

— Оксано, ти знову починаєш. Ці твої розмови завжди закінчуються однаково. Ти сама себе накручуєш, читаєш якісь дурні пости в інтернеті, а потім вимагаєш від мене того, що мені не властиво. Я такий, який є. Ти знала це, коли ми одружувалися.

— Тоді я думала, що ти просто сором’язливий. Що ти з часом розкриєшся. А виявилося, що ти просто сухий. Тобі шкода для мене навіть слова доброго, не те що подарунка.

— Якщо тобі так погано зі мною — двері відчинені. Я нікого не тримаю силою. Але припини виносити мені мозок через дрібниці.

Він вимкнув телевізор і пішов у спальню, залишивши мене в темній вітальні. Я сіла на підлогу, обхопивши коліна руками. Повітря здавалося густим і важким. Я згадала всі ті моменти, коли чекала дива. Вісім років очікувань. На кожне восьме березня, на кожен новий рік, на кожен день нашого весілля. Я завжди готувала щось особливе, купувала йому речі, які він хотів, шукала книги, які він згадував. А у відповідь отримувала або мовчання, або коротке дякую, кинуте на ходу.

Наступного дня я вирішила піти до парку. Хотілося просто подихати. На лавці сиділа літня пара. Чоловік обережно дістав із кишені маленьку паперову серветку, витер кутик губ своєї дружини і простягнув їй одну маленьку гілочку верби з котиками. Вона посміхнулася так, наче він подарував їй весь світ. Це не коштувало нічого. Це не вимагало кредитів чи економії на їжі. Це вимагало лише бажання зробити їй приємно.

Я повернулася додому і побачила, що Юрій розклав на столі інструменти. Він лагодив той самий змішувач.

— Бачиш, — сказав він, — я дбаю про твій комфорт. Тепер вода не буде текти. Це краще за будь-який букет.

— Це краще для крана, Юро. Але не для мене.

— Ти знову за своє? Я пів дня витратив, щоб знайти потрібну деталь. Це і є мій подарунок тобі на день народження. Корисний і практичний.

Я подивилася на його руки, замащені мастилом. На його обличчі було написане повне переконання у власній правоті. Він щиро вважав, що ремонт сантехніки — це вияв любові. А я стояла і розуміла, що між нами прірва. І ця прірва не в грошах, а в способі відчувати світ. Для нього кохання — це відсутність проблем у побуті. Для мене кохання — це коли про тебе думають поза межами побуту.

Тижні минали, а розмова та не виходила в мене з голови. Я почала помічати, як він рахує кожну копійку, яку я витрачаю на себе. Коли я купила новий шарф, бо старий уже зовсім зносився, він довго розглядав етикетку.

— Можна було знайти дешевше на розпродажі, — зауважив він. — Ти занадто легковажно ставишся до бюджету.

— Юро, це мої гроші, я їх заробила.

— У нас спільний бюджет. Значить, і гроші спільні. А ти витрачаєш їх на ганчірки.

У той момент я зрозуміла, що справа не в раціональності. Справа в бажанні контролювати і в повній відсутності потреби радувати іншу людину. Йому приємно від того, що гроші лежать на рахунку, а не від того, що його дружина почувається красивою.

Одного разу я затрималася на роботі. Колега, з яким ми працюємо в одному відділі, запропонував підвезти мене додому. Його звали Андрій. Дорогою він зупинився біля маленької кав’ярні.

— Зачекай хвилину, — сказав він.

Через мить він повернувся з паперовим стаканом гарячого шоколаду і маленьким тістечком у прозорій упаковці.

— Тримай, Оксано. Ти сьогодні була дуже втомлена. Це тобі для настрою.

— Дякую, але не варто було… — я зніяковіла.

— Це просто дрібниця. Приємно бачити, як людина посміхається.

Я їла те тістечко і відчувала, як у мені щось розривається. Сторонній чоловік, якого я ледь знаю, просто так, без жодного приводу, зробив те, чого мій чоловік не робив роками. Я прийшла додому і побачила Юрія, який знову сидів за комп’ютером, вивчаючи графіки акцій.

— Ти пізно, — кинув він. — Вечеря є?

— Є в холодильнику, розігрій собі сам.

— Що з тобою? Ти якась дивна сьогодні.

— Я просто зрозуміла одну річ, Юро. Ти не не вмієш дарувати подарунки. Ти просто не хочеш. Тобі шкода своєї енергії на те, щоб подумати про мене хоча б на п’ять хвилин. Тобі зручно, щоб я була зручною.

— Знову ці твої психологічні штучки. Тобі нудно, от ти і вигадуєш проблеми. Іди краще відпочинь, завтра треба до моїх батьків їхати знову, батько просив допомогти з деревами.

Я пішла в іншу кімнату і вперше за довгий час не плакала. У мені зріло холодне, тверде рішення. Я почала згадувати, скільки разів я просила, натякала, пояснювала. Скільки разів я казала, що мені важливо отримувати хоча б мізерні знаки уваги. Він завжди виставляв мене винною, меркантильною або істеричною.

Побутова драма — це не коли б’ють посуд. Це коли посуд чистий, кран не тече, а ти почуваєшся мертвою всередині. Коли кожна твоя спроба достукатися до серця близької людини натрапляє на калькулятор.

Через місяць я зібрала речі. Юрій повернувся з роботи і застав мене в коридорі з валізами. На його обличчі вперше за довгий час з’явилося щось схоже на емоцію — здивування, змішане з роздратуванням.

— Що це за демарш? Куди ти зібралася?

— Я йду, Юро.

— Через що? Через те, що я не купив тобі каблучку на день народження? Ти серйозно руйнуєш сім’ю через дрібниці?

— Це не дрібниця. Це ознака того, що ти мене не бачиш. Я для тебе — частина інтер’єру, яку треба підтримувати в робочому стані. А я хочу бути жінкою, про яку хочуть дбати. Я хочу, щоб чоловік приносив мені квіти не тому, що це раціонально, а тому, що він знає — це зробить мене щасливою.

— Ти пошкодуєш про це. Ти знайдеш якогось марнотрата, який розкидатиметься грошима, а потім залишить тебе ні з чим. Я давав тобі стабільність.

— Ти давав мені пустелю. А в пустелі нічого не росте, Юро. Навіть найсильніші почуття там засихають.

Я вийшла з квартири, не озираючись. На вулиці йшов дрібний дощ. Я вдихнула вогке повітря на повні легені. У кишені в мене не було дорогих прикрас, а в руках — пишних букетів. Але вперше за вісім років я відчула, що я сама у себе є. І що я більше не дозволю нікому переконувати мене, що мої потреби — це дрібниці.

Я йшла по тротуару, минаючи яскраві вітрини магазинів. Люди поспішали у своїх справах, хтось ніс парасольку, хтось ховався під капішоном. Я думала про те, скільки ще жінок зараз сидять на своїх кухнях і переконують себе, що подарунки — це не головне. Що можна терпіти байдужість, якщо чоловік не має шкідливих звичок. Але чи варта така стабільність того, щоб щодня потроху згасати?

Зараз я живу в невеликій орендованій квартирі. Тут небагато меблів, але на столі завжди стоять свіжі квіти, які я купую собі сама. І кожен такий букет для мене — символ свободи. Юрій кілька разів дзвонив, намагався переконати повернутися, навіть обіцяв купити мені той змішувач, який я колись хотіла в іншому дизайні. Він так нічого і не зрозумів. Для нього любов залишилася в площині корисних речей.

Чи можна навчити людину щедрості душі, якщо вона звикла все вимірювати вигодою? Чи подарунок — це лише формальність, без якої можна обійтися, якщо в домі є лад і спокій? А як ви вважаєте, чи справді відсутність бажання радувати свою половинку дрібницями є ознакою того, що почуття давно зникли?