– Вітя поїха- ав! – Дмитрик вихором увірвався в кухню, – Поїхав, мамо! Назавжди поїхав!
Хлопчик уткнувся носом в фартух, надітий на матері. З рук Світлани вислизнула намилена чашка і, вдарившись об металеву раковину, розкололася на дві половинки.
Світла гладила Дмитрика, який голосно схлипував, по чорним неслухняним кучерям і примовляла:
– Не плач. Скоро ми поїдемо на море. Там добре. Тепло. А дядько Вітя – доросла людина. У нього своя сім’я. Він має право переїхати. Правда?
– Не треба мені твоє море! – Дімка зло подивився на матір вологими від сліз очима, – І ніякий він не дядько! Він мій друг! – і хлопчисько стрімголов вибіг з кухні.
***
– Як я тобі заздрю, Світлано! – Віра грюкнула себе по боках, розглядаючи вміст розчиненої на дивані валізи. – Може, кавалера собі нарешті знайдеш!
Жар залив Світлані обличчя.
– Ой, а почервоніла ж як! Ніби заміжньою не була, їй-богу! – хрипко зареготала Віра.
– Так я геть заради Дмитрика тільки, – Світлана кивнула в бік вікна, за яким шумів проливний дощ. – Йому сонце потрібно.
– Твоєму нюні батько потрібен, а не сонце! – відрізала Віра і показала пухкий кулак з колечками на кожному пальці. – А тобі – мужик!
– Тааак, – зітхнула Світлана. – Дмитрику потрібен. Шкода, що Віктор Євгенович поїхав.
– Це Вітька Маричкин? Поїхав? Та ти що? А я все думаю, щось не видно їх давно!
– Дмитрик сам не свій. Віктор Євгенович так любив з ним возитися.
– Та облиш ти! Тютя цей Вітька! А я тобі про тверду чоловічу руку говорю. Дмитрик же твій, як дівчисько. Плаксивий аж надто!
І Віра пішла, наспівуючи щось і похитуючи пишними формами.
***
Тепер, коли теплі хвилі ласкаво лоскотали ступні, Світлана ніяк не могла викинути з голови Вірчині слова.
– Манія якась у мене, справді! – думала вона, кидаючи цікаві погляди на засмаглих чоловіків, що проходили повз.
Один з них, з вусами і в темних окулярах, раптом зупинився і, нахилившись до Світлани, запитав:
– Нудьгуєте?
Жінка втратила дар мови. До незнайомця тут же підскочив Дмитрик і, простягнувши ліву руку, привітався:
– Привіт!
Вусатий насупив брови:
– Не ту руку подаєш, малий!
Хлопчик ображено засопів і, заклавши руки за спину, відійшов убік.
– Ти губи цей, не дми! – чоловік підвищив голос. – Якби я був твоїм татком, я б тобі за такі дівчачі витівки! Дозвольте запросити Вас на вечерю? – звернувся він до Світлани і, присівши поруч, шепнув на вухо. – Тільки без пацана!
Світла глянула на сина і мовчки похитала головою.
***
Дмитрик грався в піску і, щохвилини витягуючи шию, із заздрістю поглядав у бік галаслівої ватаги дітлахів.
Серед них, точно самотнє могутнє дерево в чистому полі, височіла чоловіча фігура в шортах и безглуздій квітчастій панамі, напевно,подарунку від турботливої дружини.
Коли з дитячою натовпу здаля стало видно верхівку височенного пісочного замку, Дмитрик жалісно проказав:
– Ма-ам, можна я ближче подивлюся, га?
– Можна, – кивнула Світлана.
Вона вже більше години стежила за квітчастою панамою.
– Але тільки так, щоб я тобе бачила.
Дмитрик так побіг до замку, що обдав Світлану бризками піску з-під стоптаних сандалій.
***
Відтоді, щойно ступивши на пляж, Дмитрик приєднувався до дітвори, яка, немов бджолиний рій, вилася біля високого чоловіка в панамі. Світлані довелося покинути своє звичне місце и перебратися ближче до пісочного замку.
– От пощастило комусь! – думала вона, із задоволенням спостерігаючи за радісним сином і Панамою, – Дімі б такого батька!
І тієї ж миті обсмикувала себе:
– Тьху ти! Ось втокмачила ж мені Вірка в голову цю нісенітницю щодо кавалера!
На прощання чоловік помахав дітлахам рукою і, взявши під лікоть згорблену постать в жіночій сукні і такій же безглуздій панамі, не поспішаючи пройшов до виходу.
– Толік мене похвалив! – гордо заявив Дмитрик матері. – Хлопці вирили рів навколо замку, щоб вороги не могли до нього підібратися. А я запропонував зробити над ровом місток. Для друзів!
– Молодець! – Світлана дивилася услід Панамі. – Значить, його звуть Анатолій. А ким він працює?
– Шофером. Він водить вантажівку, – відповів хлопчик.
– А що за жінка поруч з ним?
– Це? Його мама.
Світлана прикусила губи, які розплилися в усмішці .
***
Світла з тривогою стежила за сином, який креслив на піску недавно вивчені ним літери.
– Діма, якою рукою треба писати? – не витримала жінка. – Ти пам’ятаєш?
– Правою, – невдоволено озвався Димка.
– А ти знову лівої пишеш.
– Ну і що! – хлопчик засопів.
Світлана опустила голову і почервоніла.
– Видно, поїхав Толик, – обережно сказала вона, спідлоба глянувши на сина.
– Напевне, – зітхнув Дмитрик.
– Ну, на те це і курорт! – якомога веселіше сказала жінка. – Люди приїжджають сюди відпочивати і потім їдуть. І ми також поїдемо…
Але син обірвав її:
– Я знаю! Всі їдуть. Завжди. Я давно це зрозумів.
І Дмитрик закидав піском рівні красиві літери.
***
Тримаючи в одній руці парасольку, а в іншій – синову долоньку, Світлана цокала по вологому тротуару.
– Мамо, – тихо вимовив хлопчик, – прости мене, що я тоді сказав тобі. Там, на морі.
– Коли? Що сказав? – не зрозуміла Світлана.
– Ну, що всі їдуть. От ти не їдеш. І ніколи не поїдеш від мене, правда?
Жінка зупинилася і, опустивши розкриту парасольку, присіла перед сином навпочіпки. Тепер вони ніби стали однакові на зріст, і маленький Дмитрик раптом показався Світлані таким великим і дорослим.
– Мамо, а давай в газету лист напишемо! – випалив хлопчина.
– Який?
– Щоб Толика знайти.
– Так хіба його тепер знайдеш? – Світлана підняла парасольку і випросталася. – Ми ж навіть не знаємо, з якого він міста. Давай руку.
– А ми спробуємо! – з жаром відгукнувся хлопчик, знову дивлячись на матір від низу до верху.
– А якщо не вийде…
Світлана не встигла договорити. Вулиця раптом заповнилася автомобільними гудками і скреготом гальм.
Ледь чутно застрекотів зелений сигнал світлофора. Але пішоходи не рухалися з місця.
– Що там трапилось? – запитала Світлана у широкої спини здорованя, що стояв попереду.
– Так кажуть, ніби як хтось на вантажівці на зустрічну вискочив! – відповів той.
Раптово волога синова долонька вислизнула з руки матері, і хлопчисько прошмигнув у натовп. Світлана кинулася слідом, швидко схопила сина за сорочку:
– Що ж ти робиш? Так не можна! А якщо машина?
Але Дмитрик не чув її. Він, немов заворожений, дивився на проїжджу частину. Там. маневруючи між автомобілями, які невдоволено сигналили, жінка похилого віку вела за руку дорослого високого чоловіка.
Той тягнув за мотузочку дерев’яну вантажівка і весь час озирався, милуючись іграшкою. Обернувшись в черговий раз, він випадково зустрівся поглядом з Дмитриком і широко посміхнувся.
– Не можна так дивитися! – осмикнула синочка Світлана. – Це не пристойно. Бачиш же, що дядечко хворий.
– Ніякої це не дядечко! – вигукнув Дмитрик і кинувся через дорогу.
Простягнувши чоловікові з вантажівкою ліву руку, хлопчик тихо запитав:
– Ну, де ж ти пропадав, Толик?
Автор: Юлія Попова
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
