Вкотре я недавно прийшла до свекрухи з продуктами для Марії Степанівни і побачила у неї на столі ось ці всі розкоші – зефір, дорогі еклери, червону рибу – тоді я зрозуміла, як мене обдурили!

Та розповім про все спочатку. Мій перший і поки що єдиний чоловік Ігор завжди добре ставився до мене. За всі ці 10 років, що ми були одружені, я не почула від нього жодного недоброго слова. Звичайно ж, у нас виникали якісь непорозуміння, і не раз.

Основна проблема у нас була з житлом, оскільки жити в двокімнатній квартирі вчотирьох – не найкращі умови, я вам так скажу.

Більше того, до того, як у нас була лише одна дитина, ми тіснилися втрьох у квартирі-студії і лише мріяли про якесь більше житло. Купити його можливості не було.

Я – домогосподарка. У шлюбі не пропрацювала жодного дня. Однак це не означає, що я лінувалася. Навпаки, все господарство було на мені, після роботи чоловік міг прийти, лягти на диван та відпочивати весь вечір.

Мене такі сімейні ролі цілком влаштовували, адже він там багато працював, віддавав усі гроші у сім’ю, не проводив час з друзями, як інші чоловіки. Тож можна зрозуміти людину, відновлюватись теж треба.

Але коли я була при надії третім, стало важкувато у всіх сенсах – фінансово, фізично, морально. Ще на перших місяцях я відчувала себе не дуже добре, просила чоловіка допомогти, і він погоджувався, але ми обидва розуміли, що нова дитина принесе із собою ще більше труднощів і клопотів.

Треба було готуватися до нових і нових випробувань. А тут, як на зло, захворіла моя свекруха. І щось треба було з цим робити, бо жила вона сама і більше допомоги їй було нікому, тільки ми.

Я швидко відновлююсь після народження діток. Вже через 2 місяці я носила свекрусі судочки з супами та кашками, тільки щоб їй полегшало. У чоловіка була відпустка, тож, можна сказати, ми були всі разом. Тяжко, але дружно. Молодший спав із нами у кімнаті. Поки можна жити, далі буде видно.

Такі думки були у мене в голові, поки одного разу до мене не прийшов чоловік і не сказав, що більше в нього немає сил мені брехати. Він давно любить іншу і терпіти не може власного обману.

«Пробач, люба, але я житиму з нею. Я так вирішив», – це були його останні слова перед тим, як він нас покинув і пішов до іншої жінки. Ні я, ні наші з ним діти ніяк не вплинули на ситуацію. Чоловік віддав мені всі відкладені ним на чорний день гроші та й пішов. З того часу він щомісяця висилав мені на картку якісь копійки, мабуть, думаючи, що чинить як герой.

Єдиною людиною, яка мене підтримала, стала моя свекруха. Марія Степанівна часто мені дзвонила, заспокоювала. Звала до себе в гості та вибачалася, що сама нічим не може допомогти. Але якось між іншим пообіцяла мені, що, якщо не одужає, її житло дістанеться нам із онуками. Це було дуже мило, але я дійсно серйозно переживала за її здоров’я.

Так і вийшло, що мені довелося поділити своє життя на дві половини. З одного боку, діти, яких треба було нагодувати, одягнути, відправити до школи. Та ще й не забути про молодшого, він завжди був у мене на руках, здавалося, я навіть не відчуваю його ваги.

А з іншого боку, іноді я відвідувала свекруху. Марія Степанівна ніби потроху одужувала. Завжди запитувала, як я почуваюся, як справи у її онуків. Осуджувала свого сина, хоча намагалася про нього взагалі не розмовляти зайвий раз.

Такий ритм життя якось поступово увійшов у мене в звичку. По парних днях я була повністю занурена у власне життя та життя своїх дітей, а по непарних кілька годин я проводила у матері свого колишнього.

Купувала свекрусі ліки, розважала розмовами, навіть іноді готувала прямо в неї вдома. Вона ж у цей час могла погратися з молодшим онуком, що її особливо тішило. Зрозуміло, самотня людина, хочеться потримати малечу, погратись і поняньчитися.

І ось коли я вкотре недавно зайшла до Марії Степанівни в гості, я розклала крупи по кухонних ящиках і побачила на столі і в холодильнику ось ці всі розкоші – дорогі еклери, червону рибу, а в одному з кухонних ящиків пачку зефіру – тоді я зрозуміла, як мене обдурили!

Улюблені ласощі мого колишнього чоловіка. То що, виходить, він заходив, а свекруха мені нічого не сказала? Дивно, це ж ціла подія. Навіщо приховувати було?

І, повернувшись до кімнати, я розповіла про свою знахідку. На що свекруха мені відповіла, мовляв, так. Приходив її син, з новою невісткою і її дочкою від першого шлюбу. Запросили її пройтися, і вони навіть добре провели день.

Я випала в осад. Пройшлися? День? Тобто як це? Відповідь вразила: «Ну так. А що, скільки ж можна вдома сидіти, треба рухатися! Можна й прогулятися, що тут такого?

Весь цей час я думала, що моя свекруха майже неходяча слабка людина, ледве по квартирі пересувається. Принаймні так вона поводилася при мені, та й не вставала вона ніколи у моїй присутності з ліжка. А тут які новини! просто розвели мене, як то кажуть.

Далі – більше. Вона похвалилася мені фотографією на телефоні, де вся їхня сім’я, включаючи і саму свекруху, мило посміхалися і позували десь у сквері. Картинка, яка запам’ятається мені на згадку надовго.

Іншими словами, я з трьома дітьми примудряюся наготувати, купити їй, принести і мало не з ложечки годувати цю стару жінку, яка мені ніхто! А вона мило проводить час із батьком моїх дітей та його новою пасією!

Тоді я просто взяла свою дитину і одяглася. Свекруха дивилася на мене очима невинного ягнятка: «Але він мій син, звичайно ж, ми спілкуємося!»

У той момент я дуже стримувала себе, щоб просто не закричати від образи. Більше моєї ноги у тій квартирі ніколи не буде. І навіть подумки я не згадуватиму свого колишнього чоловіка. Тієї людини не стало, а в мене залишилися тільки діти. Ось люди, яким я цілком можу довіряти. Їм і більше нікому.

І Марія Степанівна мені теж не потрібна, хоч і дзвонить мені тепе майже щодня, просить знову до неї ходити і обіцяє квартиру.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, авторське.