— Вона чекає дитину від твого чоловіка, тому тобі краще просто піти, — тихим, але твердим голосом промовила свекруха, дивлячись Соломії прямо в очі.

Голос Данила Соломія не чула понад десять років. Вона давно звикла до іншого життя, до шуму чужого міста, до іншої мови та інших звичаїв. Але вчорашній дзвінок вибив її з колії. Данило говорив повільно, кожне слово давалося йому важко. Він не просив грошей, не звинувачував, як колись, а просто запросив її на свій день народження.

— Приїжджай, Солю. Мені скоро шістдесят. Хотів би побачити тебе ще хоч раз.

Вона слухала його дихання в слухавці та не знала, що відповісти. Між ними пролягла прірва довжиною в половину життя. Вона запитала, чи все у нього добре, на що він відповів коротким та непевним — так. Але серце жінки відчуло холод.

Цілу ніч Соломія ходила по кімнаті своєї невеликої орендованої квартири в передмісті Мадрида. Вона поїхала сюди, коли надії на спокійне сімейне життя вдома розбилися об постійні зради та байдужість чоловіка. В Іспанії вона працювала доглядальницею, і хоча робота була виснажливою, вона давала їй ту незалежність, про яку вона раніше навіть не мріяла.

Їхня історія з Данилом почалася яскраво. Соломія була юною дівчиною, яка щойно завершила навчання в педагогічному коледжі. Вона мріяла вчити дітей, читати їм казки та бачити допитливі очі. Данило був старшим, впевненим у собі, вмів красиво говорити та обіцяти золоті гори. Її батьки були не в захваті від такого вибору. Мати Соломії часто казала, що чоловік, який занадто багато дивиться у дзеркало, рідко помічає когось поруч. Батька ж Соломії не стало ще в її дитинстві, тому вона шукала в чоловікові ту опору, якої їй бракувало.

Весілля було гучним, на все село. Соломія в білій сукні здавалася найщасливішою, хоча мамині очі, повні тривоги, весь вечір переслідували її. Після весілля вони оселилися у великому будинку Данилових батьків. Свекруха, Ганна Петрівна, виявилася жінкою мудрою та доброю. Вона бачила, як син гуляє, але спочатку намагалася це приховати, щоб не руйнувати молоду сім’ю.

За рік народився син Павло. Соломія всю себе віддала дитині. Вона працювала в місцевій бібліотеці, вечорами готувала вечері, чекаючи чоловіка, який повертався все пізніше. Чутки по селу розповзалися швидко, як туман над річкою. Люди почали відводити очі, зустрічаючи її біля магазину.

Одного разу сусідка, пані Марія, зупинила її на дорозі.

— Соломіє, дитино, ти б подивилася, куди твій Данило щовечора воза звертає. Олена, та що на краю села живе, вже й не ховається. Кажуть, він там як господар поводиться.

Соломія тоді лише міцніше стиснула ручку дитячого візка. Вона не хотіла вірити. Жити не було куди, грошей на власне житло не вистачало, а повертатися до матері в тісну кімнатку здавалося поразкою. Данило ж ставав дедалі нахабнішим. Він міг не прийти ночувати, а вранці казати, що затримався в друзів.

Свекруха зрештою не витримала. Одного вечора, коли Данило знову десь зник, Ганна Петрівна покликала Соломію на кухню.

— Слухай мене, доню. Мій син не зміниться. У нього це в крові, як і в його батька було. Олена та вже чекає дитину від нього. Данило хоче, щоб ти пішла, але сам боїться сказати. У мене є сестра в Іспанії, вона шукає помічницю для літньої пані. Їдь. Я за Павлом пригляну, він уже не малий, до школи піде. А ти хоч світ побачиш і себе врятуєш. Тут ти зів’янеш, як квітка без води.

Соломія довго плакала, але зрозуміла, що це її єдиний шанс. Вона поїхала, залишивши сина на бабусю та обіцяючи надсилати кожну копійку на його навчання.

Життя за кордоном було непростим. Соломія вчила мову, звикала до чужих людей. Данило тим часом привів Олену в будинок. Але, як кажуть у народі, на чужому нещасті щастя не побудуєш. Спільних дітей у них так і не народилося, а Данило з часом став тягарем для своєї нової жінки. Він почав хворіти, втратив колишній лоск і впевненість.

Павло виріс, закінчив університет у місті завдяки грошам матері, створив власну сім’ю. З батьком він спілкувався рідко, лише з поваги до бабусі, яка до останніх днів просила його не тримати зла.

І ось цей дзвінок. Соломія вранці набрала номер сина.

— Павлусю, тато дзвонив. Кликав на ювілей. Що там насправді відбувається?

Син довго мовчав, а потім зітхнув.

— Мамо, він у лікарні. Лікарі кажуть, що часу залишилося небагато. Його організм просто здався. Олена пішла від нього ще пів року тому, коли зрозуміла, що він більше не зможе її забезпечувати. Він зараз зовсім один у тій великій хаті, лише я навідуюся.

— То він тому кликав? — запитала вона, відчуваючи, як горло стискає важкий клубок.

— Він хоче попросити вибачення, мамо. Він знає, що винний перед тобою. Каже, що тільки зараз зрозумів, кого насправді любив.

Соломія заплющила очі. Перед нею постали картини минулого: молодий Данило, який дарує їй перші польові квіти, і той самий Данило, який повертається на світанку з чужим запахом на одязі. Вона згадала свої образи, тихі сльози в подушку і довгі роки самотності в чужій країні.

Чи варто повертатися туди, де було стільки болю? Чи зможе вона знайти в собі сили пробачити людину, яка зламала її мрії? Соломія розуміла, що це її останній шанс побачити його, подивитися в очі та, можливо, нарешті відпустити те минуле, яке досі тримало її за душу.

Вона підійшла до вікна. Сонце повільно піднімалося над містом, висвітлюючи дахи будинків. Їй треба було прийняти рішення, яке змінить її внутрішній світ назавжди.

— Я приїду, сину, — тихо сказала вона. — Не заради нього, а заради власного спокою.

Розмова закінчилася, і Соломія почала збирати речі. Вона не знала, що чекає на неї вдома, але знала одне — те життя, яке було раніше, вже ніколи не повернеться. Кожен вибір має свою ціну, і Данило зараз платив свою. А вона мала знайти сили завершити цю главу свого життя.

Чи можливо справді пробачити людину, яка роками зневажала ваші почуття, лише тому, що їй стало погано наприкінці шляху?

Чи варто повертатися до минулого, яке принесло лише розчарування?

Поділіться своїми думками в коментарях, адже для нас дуже важливо знати вашу думку та бачити вашу підтримку. Поставте вподобайку, якщо ця історія торкнулася вашого серця. Ми вдячні за кожен ваш відгук!