— Вона має “відпрацювати” своє проживання!, — безкомпромісно заявила мама, коли я намагалася пояснити їй, що 80-річна бабуся Катерина не зобов’язана працювати в саду

Я — доросла жінка, яка вже має свій дім і роботу в сусідньому місті. Мій чоловік Андрій і я живемо у власній квартирі. Мої батьки, тато Роман та мама Людмила, мешкають у великому приватному будинку разом із маминою матір’ю, моєю бабусею Катериною, якій вісімдесят років, та ще з моїм молодшим братом Олегом, якому п’ятнадцять років. У будинку достатньо місця, і кожен має свою окрему кімнату.

Моя мама, Людмила, завжди мала дуже авторитарний підхід до життя. Я ніколи не могла зрозуміти, чому вона так прагне контролювати всіх навколо, особливо свою матір.

Стосунки мами з бабусею Катериною були добрими, коли бабуся мешкала в окремій квартирі після того, як не стало її чоловіка, мого дідуся. Але коли бабуся вирішила переїхати до них, продавши свою квартиру, щоб мати змогу бути ближче до онуків, її стосунки з мамою почали напружуватися з кожним місяцем.

— Мамо, ми вирішили. Ви більше не будете витрачати стільки часу на в’язання, — заявила моя мама Людмила, схрестивши руки.

— Це постійне сидіння з цими нитками шкодить вашим очам.

— Але ж, Людо, це моє улюблене заняття, — відповіла бабуся Катерина, її руки, що звикли до роботи, стиснули спиці. — Я в’яжу светр для Олега. Що ж мені робити?

— Ви маєте займатися садом. Ми з Романом не встигаємо. Вам треба більше рухатися на свіжому повітрі.

— Я і так поливаю квіти, — заперечила бабуся. — А в саду багато важкої роботи, я вже не така міцна.

— Здорова жінка! — відрізала мама. — Треба допомагати, а не сидіти! Ми вирішили, що нитки ми поки що сховаємо, щоб ви могли більше корисної роботи зробити.

— Але це несправедливо! Ви відбираєте у мене єдину радість! — Бабуся розплакалася. — Мені вісімдесят років, невже я не маю права вирішувати, чим мені займатися?

Мої батьки, Роман та Людмила, переконані, що їхній будинок функціонує лише за їхніми суворими правилами. Вони очікують, що кожен мешканець повинен жити відповідно до їхнього графіку. Це означає не просто дотримання порядку, а й чіткий розподіл обов’язків, виконання доручень мами та обов’язковий підйом о сьомій ранку, щоб “не марнувати день”.

Звісно, мама сама багато працює. Вона керує будинком, готує, але й бабуся Катерина робить дуже багато. Вона постійно допомагає брату Олегу з уроками, особливо з математикою, яку вона чудово знає, а також щодня пече хліб та смачні пироги.

Проте мама постійно дорікає бабусі якимись давніми “гріхами” з минулого. Вона часто каже, що бабуся нібито не підтримувала її під час вступу до університету і що тільки дідусь завжди вірив у неї. Ці постійні згадки про минулі образи, на мою думку, лише привід для того, щоб виправдати своє бажання контролювати її.

Два тижні тому, у вівторок, мені подзвонила бабуся. Я щойно закінчила робочий проєкт. Її голос був наповнений відчаєм і гіркотою. Вона розповідала, що батьки заборонили їй в’язати, мотивуючи це тим, що вона має “більше допомагати по господарству” на свіжому повітрі. Вони навіть сховали всі її клубки з нитками та спицями.

— Вони кажуть, що це “для мого ж блага”, — розповідала бабуся, тремтячи від сліз. — Що мої очі втомлюються, і я мушу більше працювати в саду, навіть якщо мені важко. Я ж можу в’язати потроху, чому вони мені забороняють?

Мене це просто вивело з себе. Відбирати у людини, якій вісімдесят років, її хобі — це сильно. Це єдина річ, яка приносила їй задоволення та відчуття користі. Я одразу ж вирушила до них, щоб розібратися.

— Що ви робите? Навіщо ви забрали у бабусі її нитки? — Я звернулася до мами, щойно переступила поріг.

— Привіт, Софіє, — мама Людмила була холодна і спокійна. — Це необхідний захід. Вона цілими днями сидить, а ми з татом хочемо, щоб вона була активнішою.

— Активнішою? Їй вісімдесят років! — Я намагалася стримати свій гнів.

— Це не виправдання, — втрутився тато Роман. — Катерина Іванівна здорова. Вона цілком може допомагати. Чому ми маємо все тягнути на собі, а вона сидітиме?

— Але вона допомагає з Олегом, пече хліб!

— Цього недостатньо! — відрізала мама. — Вона має “відпрацювати” своє проживання тут, інакше як це назвати?

Вони були переконані, що бабуся має “більше працювати” і “приносити користь”. Я намагалася пояснити їм про повагу до літніх людей, про те, що вона вже виховала їх і не повинна нікому нічого доводити. Усі мої спроби були марними. Ми розійшлися, так і не знайшовши спільної мови.

Відтоді я відчуваю постійний тягар на серці. Переселити бабусю дуже складно. У нас з Андрієм маленька квартира, де ми ледве вміщаємося вдвох. Винайняти окреме житло? Я боюся, що сама вона сумуватиме, і її здоров’я погіршиться. А змусити батьків змінити думку я не змогла. Я навіть вирішила тимчасово не спілкуватися з мамою, бо це, здавалося мені, її найбільший вплив.

— Можливо, нам варто знайти для неї санаторій на пару тижнів? — запропонувала я чоловікові. — Щоб вона відпочила від цієї напруги.

— Це хороша ідея, — погодився Андрій. — Зміна обстановки їй точно піде на користь. Але потім треба буде приймати рішення.

Вчора бабуся Катерина розповіла мені про ще одну неприємну ситуацію.

— Уяви собі, Софіє, — розповідала вона мені по телефону. — Олег прийшов до мене в кімнату, щоб показати мені свій новий диплом. Він же виграв олімпіаду з математики!

— Це чудово! І що було далі?

— Мама прибігла, — зітхнула бабуся. — Вона сказала йому: “Вийди звідти! Тобі тут нічого робити! У бабусі тепер власний простір, і ти повинен це поважати”.

— Вони тепер що, повністю ізолюють вас? — Моє обурення зростало.

— Так. Вони вирішили, що ми живемо як у готелі, — усе окремо. Вони вимагають, щоб усі стукали, навіть коли я в кімнаті. Я не можу навіть вільно поговорити з онуком.

— Тату, що це за нові правила? — запитала я.

— Ми просто встановлюємо чіткі межі, — пояснив він спокійно. — Кожен має право на приватність. Бабуся сама вимагала поваги до свого простору, от ми й дотримуємося цього принципу. Навіть онук не має права заходити без дозволу.

— Але ж це сім’я, а не офіс! Це сильно — не дозволяти онукові спілкуватися з бабусею! — заперечила я.

Я розумію, що мені необхідно щось робити. Я планую відправити бабусю на відпочинок, щоб вона відновила сили. А коли вона повернеться, я маю намір серйозно поговорити з батьками. Я спробую переконати їх, що якщо вони не змінять свого ставлення, я буду змушена шукати для бабусі інший, комфортніший варіант проживання. Вони мають усвідомити, що їхня поведінка матиме наслідки.

Що мені робити, коли бабуся повернеться? Чи варто наполягати на її переїзді, якщо батьки не погодяться змінити своє ставлення, навіть попри те, що це буде дуже складно для нашої маленької родини?

Як мені захистити бабусю та знайти для неї найкраще рішення, коли вона повернеться з відпочинку?