Я не можу більше терпіти свою свекруху. Вона постійно приходить до нас додому. У будь-який час, коли їй заманеться. Часто навіть без дзвінка. Чекають її, не чекають – вона проста сільська жінка і вона ж до своїх, до сина і онука. Ясна річ, що не до мене, я ж з нею тепер вітаюся крізь зуби і не розмовляю.
А чоловік дома весь час за станом здоров’я. Я теж вдома працюю. А вона працює добу-три або ще рідше, так що часу вільного у неї навалом! І вона витрачає його на нас.
І я більше не можу її бачити! Я не підписувалася жити з нею, я хочу жити з чоловіком і сином. Що вона мені зробила таокго? Та нічого. Але я її вже органічно понад рік не виношу.
Коли вона до нас приходить, мене аж трусити починає, волосся дибки стає, руки тремтять.
Починалося все ж добре, я говорила, що у мене найкраща в світі свекруха і мені з нею невимовно пощастило.
Ми часто ходили до них в гості. І так, ми жили завжди окремо. Якщо б разом, може, і раніше ще б це все вилізло. Вона проста, добра, завжди нам чимось допомагала.
Мене, звичайно, дивувало, що вона тягне весь будинок на собі, всі продукти, комуналка, витрати, прибирання, прання, приготування, навіть ремонти – все вона.
Свекор, лежачи на дивані перед телевізором, може послати її зганяти за випивкою собі – і вона з готовністю полине.
Мій тато коли це побачив вперше, аж поперхнувся і досі забути не може. Каже, цікаво, що б мені ваша мама відповіла, якщо я б її попросив зганяти так…
При цьому, наприклад, що їстиме мій чоловік, вона завжди запитувала у мене, а не в нього. Я дивувалася і говорила – а що, у нього не можна запитати? Ось він сидить. Те ж саме зараз з дитиною. А що він їстиме, суп або кашу? Я відповідаю, що він в свої 4 роки в стані сам вибрати і відповісти.
Отже, що ж мені в ній не подобається?
Вона втілення вираження “Сила є, розуму не треба”. Вона не дуже розумна, уперта, у неї немає своєї думки ні про що, вона як флюгер, хто їй у вухо надує, в ту сторону вона і повернеться. Не читає майже, дивиться телевізор вечорами, з подругами зустрічається раз на місяць або ще рідше. Вона мені нагадує коняку, у якій повно сили, але кудись з користю її прикласти відсутність інтелекту не дозволяє. Та Бог з нею, нехай живе, як хоче, але вона у мене пасеться кілька разів на тиждень!
Перші дзвіночки почалися після народження дитини. Вона дуже хотіла онуків, всі вуха нам продзвеніла, але перший час після народження малого майже не допомагала. Я і не просила. Але було важко.
Син народився з пушком на спинці, як іноді буває у немовлят, це потім само проходить. Але ні, треба йому по спинці покатати розім’ятий хлібний м’якуш, щоб волоссячко повидирати. (Собі покатай, га?!)
Ой, коли хрестити будеш? Прямо терміново треба! (Та не буду! Не вважаю за потрібне, а виросте, якщо сам в свідомому віці вирішить, сперечатися і відмовлятине стану).
Ой, а що це ти рукою зі столу крихти змітаєш? Не можна, треба ганчіркою, інакше з чоловіком лаятися будете.
– Та хіба наші відносини залежать від того, яким чином я змітаю крихти зі столу? Так це ж рецепт століття, озолотитися можна і врятувати купу зруйнованих сімей! Дівчатка, запам’ятовуйте, безкоштовно роздаю!
Свекор: “Ой, а що це ви сьогодні працюєте (картоплю садите, пилососите, підлоги миєте, м’ясо крутите…)? Не можна працювати, сьогодні церковне велике свято. У мене сусід он працював в такий день, і його вже немає”.
– Ага, а другий сусід напився, валявся, ганяв дружину і дітей – на нього благодать і зійшла. А якщо б працював, теж вже там би був?
Вона з сином неодноразово ділилася “зеленими бульбами”, кілька разів точно. Приходила з ним пограти хвора. Я питала завжди, ви здорові?
– Так, звичайно-звичайно!
А по ній хіба видно – виглядає нормально, з носа не тече. Але як почала кахи-кахи! Ой, це я повітрям похлинулася. Виставили додому – образилася. А вдома, виявилося, свекор з температурою.
Або інший варіант. Ой, у мене з ранку першіло, але ми сходили напарилися в баню, все добре. А на наступний дитина шморгає, я не сплю ночами.
Вона дуже любить цілувати онука в обличчя. Мені це не подобається в принципі. Я сина іноді у них залишала, так потім вся голівка слиною пахла, мити доводилося. І у неї ще часто застуда на губах схоплюється, при цьому всі мої попередження, що не треба дитину при цьому цілувати і облизувати, виконуються тільки при мені.
Вона єдина, хто зміг розтрощити керамограніт у нас на підлозі на кухні. Витягла з розгону з холодильника пакет фаршу і “не помітила”, що він в салатнику був, щоб на полку не протекло. Гуп! Салатник вщент, керамограніт в склі.
Вона регулярно розкладала купу моїх попраних речей по шафах. Ой, це у вас вже два тижні в кутку лежить, я і розібрала. Ну не треба, це мої і чоловіка речі і вони лежать в моєму домі, це моя купа, це моя особиста справа, мені так подобається! Не треба мою білизну і речі чіпати! І після її розкладання я половину шмоток знайти не могла. Після мого прямого зауваження перестала.
Вона постійно зриває зі стіни гачки для одягу. Просто вішає з такою силою, що гачки не витримують.
Вона залила мені нову тумбу у ванній якоюсь хімією. Притягла банку, якапахла так, наче в ній когось не стало, і запхала в ящик, не перевіривши, чи щільно вона закрита. Все вилилося, ящик здувся, спучився, фарба облізла.
Вона сунеться в усе і всюди, їй до всього є діло. А що це у вас кури відкриті? А що це у вас замок не такий, а що це у вас мітла стоїть не так перевернута, а що це у вас за коробки, а що це в тебе обличчя якесь сумне?…
Ааааа!
На вулиці дитина на ній їздить і лазить скрізь, де хоче, від яблунь і парканів, до куп цегли. Одного разу моя мама йшла до нас і зустріла їх, коли вони валяються в снігу на прилеглій заправці, вони лежали в заметі і дзвонили свекру. То нічого, що я забороняла дитині давати телефон, але за моєї відсутності, мабуть, це не виконувалося.
Одного разу я побачила, як вона розгойдує дитину на гойдалці – у нас просте пластикове сідальце на мотузочках. Вона розгойдала гойдалки майже до горизонту, а на моє зауваження, що не треба так робити, це ж мотузки, мало що, я отримала відповідь – якщо мама хвилюється, нехай відійде і не дивиться. Наче у неї ще там п’ять запасних онуків. Але ж любить його. І син мій її любить. Але кожен раз якийсь косяк.
Зима. У нас в городі шикарна ялинка росте. Ми її обмотали гірляндою, включили, пішов пухнастий сніжок, накрив гілки, виглядає шикарно, вогники на ялинці, крізь сніг. Всі милувалися, і чоловік, і діти, і мої батьки, і сусіди. Але прийшла свекруха мама чоловіка… Дивлюся – струшує сніг з ялинки. Так старається, аж лавку приставила і мітлу дістала, щоб до верхівки струсити. На моє приречене прохання з веранди – “Навіщо!?”, відповіла з подивом, що вогники ж не видно з-за снігу… Ну не твоя печаль, не твоя ялинка, не у тебе у дворі, навіщо чіпати?
Якось влітку ми принесли кошеня-знайду. Кволе, облізленьке, голодне.. Посадили його в коробку. Кажу, кошеня не чіпати. Потім розповідає – а ми так чудово кошеня в кузові самоскида катали! А що йому зробиться? Так нічого, кошеня маленьке, ледве живе, а його тягали, тискали і катали в машинці, та й дитина могла від кошеня щось підхопити, але ні, не аргумент. Онук же захотів, вона і дозволила. У неї немає співчуття до тварин взагалі.
Якщо хто телефонує по телефону по десять хвилин або стукає в двері, наче дятел по півгодини без зупинки – так тільки вона.
Всі нормальні люди постукали, почекали, пішли. Але тут не той варіант. Не відкриєш – винесе двері. Стукає-грюкає, аж будинок тремтить. Ось якраз показовий випадок. Дитині 2 роки було. Він спить 1 раз на день, весь час о 14-й годині. Завжди! І вона не раз його вкладала спати в цей час!
Ми живемо в приватному будинку на другому поверсі. На першому моя сестра, у неї дочка одного з моїм сином віку. І вони теж сплять в цей час разом, і це всім відомо!
Отже. Літо. Спека! Ну а мамі чоловіка забажалося напекти пиріжків і принести нам.
Прийшла пішки в найбільшу спеку з іншого кінця селища, що там такого? Звісно, стукала, стукала, стукала в замкнені двері… Не достукалася.
Пішла до сестри. Достукалася до неї. Розбудила її та дитину, попросила ключ від моїх дверей, сказала, що залишить нам пиріжки на сходах. Жодної думки у неї не промайнуло, що вона невчасно! Далі вона піднялася на другий поверх. Там у нас ще проміжні скляні двері в коридор. Замкнено. І крізь них видно, що двері в спальню закриті теж! Значить?.. Або дитина спить, або ми разом спимо, чи я його укладаю і взагалі треба тихіше себе вести. Ну залиш пироги і йди собі додому. Але!
Як думаєте, що вона зробила? Точно! Стала грюкати в ці скляні двері! Довго і наполегливо. Зупинитися і подумати – це для слабаків, а вона завжди до переможного йде до мети!
Отже, я майже була заснула, а сплю я чуйно і сон мені перебити дуже легко. Чую, дятел… Ну точно, мама милого. Крім неї нікому. Чекаю. Може, піде. Так хочеться спати… Але ні! Сила стуку наростає, думаю, розбудить же малого. Виходжу сонна і самі розумієте, яка, відмикаю – а мені, посміхаючись на все обличчя – я вам пиріжки принесла! От дякую!
Так, свекруха допомагає. І з дитиною сиділа, і з чоловіком в лікарні жила, поки я працювала, і їжу нам носила і носить, і тягає (але що, у нас ї сти нічого, щоб голубці мені і салатики приносити?), грошима чоловікові на лікування допомагала також. То що ж мене не влаштовує, спитаєте? Але сподіваюся. що все ж розумівєте.
Я місяць тому не витримала і все висловила чоловікові. Що я не хочу бачити його маму у нас вдома так часто, якщо він хоче, нехай їздить до неї в гості, а дитину до неї в гості, до речі, теж пускати не хочу. Але! Виходить несправедливо. Моя ж мама до нас іноді приходить. І якщо вона не вчасно – я їй просто про це говорю, тому що це моя мама. А чоловік своїй нічого не говорить.
Ми вже з ним раз на цю тему майже посварилися, я говорю – збирай речі і до батьків, раз вони без тебе не можуть і ходять до мене. Краще б хоч раз тебе на лижах кататися запросили з собою разом. Хоч раз би свекор або свекруха подзвонили, і сказали, збирайтеся, поїдемо, покатаємося, відпочинемо! Чоловік не катається, звичайно, як раніше, але ходить не поспішаючи, по лижні.
Але такі думки в їхні світлі голови не приходять, хоча самі вони регулярно в лісі катаються, і на лижні близько від нас, зокрема. Зате вони приїдуть після катання, привезуть онукові безкоштовну синтетичну шапочку з написом “Славське-2019”, і безкоштовну медальку з кондитерської глазурі, на ній навіть склад повністю не вміщується. І все.
Ось на цьому тижні я відвела дитину на півдня в садочок, тільки щоб вона до нас не йшла! Хоча там в садочку зараз багато хто хворіє.
Я! відвела! дитину! в садок !, щоб! не бачити! чоловікову матусю! Як вам? Це вже у мене “ку-ку”, мабуть…
Вона зателефонувала чоловікові, дізналася що малий в садочку, сказала, ну добре, поклала трубку.
Чоловік в обід пішов за сином, назад повернувся зі своєю мамочкою. Вона там по дорозі йому зщустрілася!
Як? Що вона там робила, у неї будинок на іншому кінці селища! Чатувала онука убіля садочка? Я кажу чоловікові – навіщо ти її привів, а він мовчить. Я ж йому все вже м’яко намагалася пояснити, і не раз, що у мене до неї багато претензій накопичилося, може, я й не права в чомусь, але скільки можна?
Адже бачить, що я їй не рада, засмучується, переживає, у мами моєї питає, що таке, мовляв, чим не догодила, але все одно приходить!
І останнім часом я починаю думати – а чому саме я повинна поступитися? Затиснути свої почуття і тихо терпіти, аж до сліз?
Я ж до неї додому не напрошуюся, це вона кілька разів на тиждень приходить сюди. Але це й мій будинок в (а взагалі, мого тата). Я не хочу бачити тут людей, які мені не подобаються, я її не запрошую в гості! Можу я відстояти свій особистий простір? І знаю по собі: я Телець і терплю довго, але коли різьблення зірве, буде жарко всім. І мені самій, тому що потім буду переживати і думати, що це я не права.
Або мені з нею все ж самій поговорити? Сказати, щоб не приходила так часто? Тому що чоловік, схоже, не скаже. Хоча якщо я скажу, чоловік точно образиться. Та й вона. А мені прикро, що на мої почуття йому все одно. Але я ж і не хочу ображати людину, ніби як і немає, й за що. Відчуваю себе останньою… невісткою. Хоча наскільки я її знаю, мені ще доведеться будувати високий паркан навколо ділянки з домофоном. Тому що вона вперта і якщо їй віжка під хвіст потрапить, є ймовірність, що вона скаже – менів все одно, тут мій син і мій онук, хочу і ходжу! І буде ж ходити!
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Джерело – pikabu
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
