— Вона на мене навіть не схожа, — пробурмотів Андрій, стоячи біля ліжечка. — Вона має твої очі, Андрію, просто подивися на неї уважніше, — просила я. Він відвернувся до вікна і сказав, що більше не може перебувати в цій квартирі, де все нагадує йому про поразку.

Андрій завжди мріяв про сина, і ця думка була центральною в нашому спільному житті з першого дня, як ми почали планувати майбутнє. Я бачила, як він дивиться на чоловіків, які ведуть своїх малих хлопчаків на футбол, як його погляд стає теплим і трохи заздрісним. Він часто говорив про те, як навчить свого малого тримати інструменти, як вони разом будуть їздити на риболовлю, і як він передасть йому своє прізвище та всі ті знання, які накопичив за роки. Для нього це був не просто план, а справжня місія, яка мала надати сенсу всьому, що він робив. Коли ми дізналися, що я при надії, його радість була настільки великою, що він буквально носив мене на руках, постійно повторюючи, що нарешті в нашому домі з’явиться справжній козак.

Однак моє внутрішнє відчуття було дещо іншим, і я намагалася підготувати його до будь-якого результату. Світ навколо нас наповнювався очікуванням, ми почали облаштовувати кімнату, і хоча я просила не поспішати з вибором кольорів, Андрій вже приглядав сині шпалери та ліжечко у формі машини. Кожен мій візит до фахівців супроводжувався його хвилюванням, але це було хвилювання не за моє здоров’я, а за підтвердження його головного бажання.

Того дня надворі панувала задушлива спека, повітря здавалося густим і нерухомим, а в кабінеті пахло антисептиками та старою паперовою документацією. Я лежала на канапі, відчуваючи холодний гель на шкірі, і дивилася на екран, де розгорталося таємниче життя нашої дитини. Андрій сидів поруч, міцно стиснувши мою руку, його дихання було уривчастим. Коли лікарка спокійно промовила, що у нас буде дівчинка, у кімнаті запала така тиша, що було чути лише гудіння апарату. Його пальці на мить здригнулися, а потім обм’якли. Він не сказав жодного слова, просто дивився в одну точку, ніби намагався осягнути новину, яка ніяк не вкладалася в його картину світу.

Дорогою додому він мовчав, зосереджено дивлячись на дорогу, а я відчувала, як між нами росте стіна, збудована з його нездійснених сподівань. Удома він просто пішов у іншу кімнату і зачинив двері, залишивши мене наодинці з моїми думками та дитиною, яка вже була для мене цілим світом, незалежно від її статі. Вечеря минула в повній тиші, лише звук металевих виделок об тарілки порушував цю гнітючу атмосферу.

— Ти засмучений через це? — запитала я, не витримавши напруги.

— Я просто не знаю, що з нею робити, Ларисо.

— Як це що робити? Любити, виховувати, бути поруч.

— Я готувався до іншого. Я знав, як говорити з хлопцем. А дівчинка… це зовсім інша планета. Я боюся, що не зможу дати їй те, що потрібно.

— Тобі просто треба час, щоб звикнути до цієї думки.

— Час не змінить того, що я не відчуваю того зв’язку, про який мріяв.

Його слова звучали як відсторонена констатація факту, і це ранило мене сильніше за будь-який крик. Протягом наступних тижнів Андрій став тінню самого себе. Він перестав цікавитися підготовкою до появи малечі, перестав торкатися мого живота, щоб відчути рухи дитини. Коли я просила допомогти вибрати ім’я, він лише знизував плечима і казав, що мені краще знати.

Одного вечора до нас завітала моя мати, Марія Іванівна. Вона відразу помітила зміни в настрої Андрія і намагалася розрядити обстановку, розповідаючи історії про моє дитинство, але він лише ввічливо кивав, а потім під приводом термінової роботи пішов у спальню.

— Ларисо, що відбувається між вами? — тихо запитала мати, коли ми залишилися на кухні.

— Він хотів сина. Тепер він боїться, що не впорається з донькою.

— Це минеться, дитино. Чоловіки часто так реагують, поки не візьмуть маля на руки.

— Мені здається, тут щось глибше. Він ніби відгородився від нас обох.

Я намагалася бути терплячою, намагалася показувати йому переваги виховання дівчинки, розповідала, якою вона буде красунею і як сильно вона його любитиме. Але він залишався холодним. Навіть коли ми пішли купувати перші речі, він стояв осторонь, поки я розглядала рожеві комбінезони та м’які сукні. Його погляд був порожнім, і я бачила, що він досі шукає очима ті сині речі, які вже встиг уявити в нашій оселі.

Конфлікт загострився, коли Андрій запропонував віддати дитячу кімнату під свій кабінет, аргументуючи це тим, що дитина все одно спочатку буде з нами, а йому потрібно десь працювати вечорами, щоб більше заробляти.

— Але ми ж готували цю кімнату саме для неї! — вигукнула я.

— Зараз це не має значення. Я маю думати про фінанси.

— Ти просто хочеш витіснити її з нашого простору ще до народження.

— Не вигадуй дурниць. Я просто дивлюся на речі реально.

— Реально — це те, що ти уникаєш відповідальності, бо це не той сценарій, який ти собі написав.

Він розвернувся і вийшов, грюкнувши дверима. Я залишилася в порожній дитячій, оточена коробками з речами, і вперше відчула справжній страх перед майбутнім. Чи зможе він колись полюбити нашу доньку? Чи залишимося ми сім’єю, чи він так і буде бачити в ній лише своє розчарування?

Минали місяці, мій стан ставав дедалі важчим, а Андрій ставав дедалі чужішим. Він почав затримуватися на роботі, пояснюючи це великою кількістю завдань, але я знала, що він просто не хоче повертатися туди, де все нагадує йому про його невдалу мрію. Наші розмови зводилися до побутових питань: що купити з продуктів, коли оплатити рахунки. Жодного тепла, жодної ніжності.

Коли настав час їхати до лікарні, він був зібраним і спокійним, але ця спокійність була схожа на заціпеніння. У палаті він сидів у кутку, гортаючи щось у телефоні, поки я намагалася впоратися з хвилюванням та дискомфортом. Коли з’явилася на світ Софійка, він підійшов лише після того, як медсестра наполегливо покликала його.

— Подивися, яка вона крихітна, Андрію.

— Так, справді маленька.

Він навіть не наважився взяти її на руки відразу. Його рухи були незграбними, а на обличчі не було тієї ейфорії, про яку він розповідав раніше. Він подивився на неї кілька секунд і відійшов до вікна, де довго спостерігав за деревами, що хиталися під вітром.

Після повернення додому ситуація не покращилася. Софійка була спокійною дитиною, але кожне її плакання викликало в Андрія роздратування. Він намагався допомагати, але робив це механічно, без жодної емоції. Я бачила, як він намагається змусити себе щось відчути, але в нього не виходило. Його друзі, які мали синів, часто дзвонили йому, запрошуючи на футбол чи в гараж, і після кожної такої розмови він ставав ще похмурішим.

Якось я почула його розмову по телефону з другом.

— Не знаю, Сергію. Вона наче з іншого світу. Я дивлюся на неї і не бачу в ній себе. З хлопцем було б простіше, ми б розуміли один одного без слів. А тут я відчуваю себе зайвим у власній хаті.

Ці слова боляче вдарили по мені. Я зрозуміла, що проблема не в дитині, а в його егоїзмі та нездатності прийняти життя таким, яким воно є. Він любив не майбутню людину, а свою ідею про неї.

Одного разу, коли Софійці було вже три місяці, Андрій повернувся додому пізно і застав мене в сльозах від утоми. Він мовчки взяв дитину і почав її заколисувати, але робив це так відсторонено, що дівчинка почала кричати ще дужче.

— Ти бачиш? Вона мене не любить! — раптом вигукнув він.

— Вона відчуває твій холод, Андрію. Діти все розуміють.

— Я не можу інакше! Я намагаюся, але всередині ніби пустка.

— Ти сам створив цю пустку. Ти відмовився від неї ще тоді, в кабінеті лікаря.

— Можливо, мені краще піти на деякий час. Щоб ви обоє не страждали від моєї присутності.

— Це твоє рішення. Але знай, якщо ти підеш зараз, шляху назад може не бути.

Він довго стояв у коридорі, дивлячись на наші зібрані сумки, які чомусь досі стояли біля шафи. Потім він просто розвернувся і пішов у свою кімнату. Тієї ночі ми спали в різних ліжках, і я відчувала, що наша історія добігає кінця, навіть не встигнувши повноцінно розпочатися як історія батьків.

З кожним днем прірва між нами ставала дедалі глибшою. Я бачила, як він дивиться на Софійку, коли думає, що я не бачу. У його погляді було дивне поєднання цікавості та страху. Він боявся, що вона забере в нього весь вільний час, боявся, що не зможе стати для неї авторитетом, боявся бути слабким.

Мої подруги казали, що я повинна бути сильнішою, що чоловіки змінюються, коли діти починають говорити. Але чи варто чекати роки, поки в ньому прокинеться батько? Софійка росла, вона почала посміхатися, впізнавати нас, і кожен її сміх був для мене святом, а для нього — нагадуванням про його невдачу.

Я почала замислюватися про те, як жити далі. Чи зможе дитина вирости щасливою в атмосфері, де батько лише терпить її присутність? Чи зможу я залишатися з людиною, яка оцінює любов за статевими ознаками?

Одного ранку я зібрала деякі речі Софійки та свої документи. Андрій пив каву на кухні, дивлячись у вікно.

— Я поїду до мами на кілька тижнів, — сказала я спокійно.

— Добре. Можливо, це піде нам на користь.

— Ти навіть не запитаєш, коли ми повернемося?

— Ти сама знаєш відповідь на це запитання, Ларисо.

Його голос був рівним, без жодної ознаки жалю. Я вийшла з квартири, тримаючи доньку на руках, і відчула дивне полегшення. Повітря на вулиці було свіжим, весняним, і вперше за довгий час мені не було важко дихати. Я знала, що попереду багато труднощів, але я також знала, що не можу дозволити своїй доньці рости там, де її не чекали.

Зараз я сиджу в кімнаті свого дитинства, дивлюся, як сплять маленькі рученята моєї дівчинки, і думаю про те, чи варто було так довго боротися за людину, яка не була готова до справжнього життя. Андрій телефонує рідко, зазвичай питає лише про формальні речі. Він так і не приїхав провідати нас. Каже, що йому треба розібратися в собі.

А я дивлюся на Софійку і бачу в ній не розчарування, а цілий всесвіт, сповнений можливостей. Вона ще не знає, що її поява змінила все, зруйнувала ілюзії та змусила мене стати дорослою за одну мить. Я не знаю, чи повернемося ми до того дому, де стіни дихають холодом і нездійсненими мріями про сина.

Як ви вважаєте, чи має право чоловік на таке розчарування, чи це лише вияв його слабкості та незрілості, і чи варто жінці намагатися зберегти сім’ю заради дитини в таких умовах?