– Вона не замінить маму, тату, – тихо сказала Соломія, стискаючи мою руку. Самотність після втрати Наталі змушує мене шукати нове тепло для нашої сім’ї, але моя донька бачить у кожній жінці загрозу. І тепер я тримаю в руках обручку, не знаючи, чи наважуся зробити крок.

Я стояв біля вікна, дивлячись на засніжений двір нашого будинку. Минув рік і три місяці відтоді, як Наталя пішла від нас. Її відсутність залишила в квартирі порожнечу, яку не могли заповнити ні дитячий сміх моєї доньки Соломії, ні мої спроби повернути життя до нормального ритму.

Соломія, моя восьмирічна донька, намагалася бути сильною, але я бачив, як їй бракує мами. Її очі, такі схожі на Наталині, часто наповнювалися сумом, коли вона думала, що я не помічаю.

Після втрати Наталі я намагався бути для Соломії всім — і батьком, і матір’ю. Читав книги про виховання, розпитував у знайомих мам на дитячому майданчику, як правильно заплітати коси чи готувати улюблені сирники доньки.

Але, як би я не старався, я розумів: батьківська любов не може замінити материнської ніжності. Соломія потребувала жіночої турботи — того особливого тепла, яке я не міг їй дати, хоч як намагався.

Моя донька, здається, відчувала це сильніше, ніж я. Вона почала влаштовувати мені справжній “похід проти жінок”. Будь-яка згадка про те, що я можу з кимось познайомитися чи навіть просто поговорити з іншою жінкою, викликала в неї настороженість. Я не звинувачував її.

Вона боялася втратити мене, як втратила маму. Але я відчував, що самотність починає мене з’їдати. Я сумував не лише за Наталею, а й за теплом сімейного життя, за розмовами за вечерею, за відчуттям, що ми — команда.

Одного вечора, коли Соломія вже спала, я зателефонував тещі, Марії Петрівні. Вона жила в Черкасах, за двісті кілометрів від нас, і наші розмови завжди були напруженими. Цього разу я обережно заговорив про те, що, можливо, мені варто подумати про майбутнє — не лише для себе, а й для Соломії.

— Віталію, ти просто хочеш знайти собі нову дружину, яка готуватиме тобі борщ і прасуватиме сорочки, — холодно відповіла вона. — Наталя ще й року не відпочиває в мирі, а ти вже шукаєш заміну.

Я стиснув телефон у руці, стримуючи роздратування. Марія Петрівна ніколи не вважала мене гідним своєї доньки. Навіть коли Наталя хворіла, вона лише критикувала мене за те, як я доглядав за дружиною, хоча сама приїжджала лише раз на місяць, щоб “перевірити”. Я намагався не відповідати різко, бо знав: вона теж сумує. Але її слова кололи.

— Маріє Петрівно, я не шукаю заміну Наталі. Я хочу, щоб Соломія мала поруч когось, хто зможе дати їй те, що я не можу, — тихо сказав я.

Вона лише хмикнула й поклала слухавку. Я залишився стояти в темряві кухні, відчуваючи, як самотність стискає все в середині.

Через кілька тижнів я помітив, що наша сусідка Олена, яка жила поверхом вище, стала частіше з’являтися в нашому житті. Олена була 32-річною дизайнеркою інтер’єрів, яка працювала віддалено.

Вона переїхала до нашого будинку рік тому після розлучення. Її квартира-студія була маленькою, але затишною, з великими вікнами й книжковими полицями, заставленими альбомами про мистецтво. Наталя колись жартома називала її “художницею з претензіями”, бо Олена завжди виглядала так, ніби щойно вийшла з модного журналу.

Ще за життя Наталі Олена іноді допомагала нам. Коли я засиджувався на роботі, а Наталя почувалася погано, вона забирала Соломію зі школи чи приносила їй домашні пиріжки. Наталя тоді казала, що Олена занадто пильно дивиться на мене, але я відмахувався.

Я любив свою дружину і не помічав нікого іншого. Але тепер, коли Наталі не стало, я почав помічати, як Олена тепло посміхається до Соломії, як терпляче слухає її розповіді про школу чи малюнки. Вона була доброю, турботливою, і я відчував, що Соломія могла б до неї звикнути.

Одного дня я вирішив поговорити з донькою. Ми пішли до кафе біля нашого будинку, де Соломія завжди замовляла шоколадний торт. Я обережно почав:

— Соломіє, що ти думаєш про Олену? Вона ж часто допомагає нам, правда?

Донька зосереджено колупала ложкою торт, не піднімаючи очей.

— Вона нормальна, — тихо сказала вона, але її голос був напруженим.

— Нормальна? — перепитав я, намагаючись бути веселим. — Вона ж завжди приносить тобі смаколики, забирає зі школи. Мені здається, вона дуже мила.

Соломія раптом різко відклала ложку.

— Вона не мила, коли тебе немає, — сказала вона, дивлячись мені прямо в очі.

Я відчув, як серце стиснулося.

— Що ти маєш на увазі? — спитав я, намагаючись не показати тривоги.

— Вона говорить зі мною, як із маленькою. І завжди питає про тебе. Мама казала, що Олена хоче бути з тобою, бо в нас велика квартира і ти добре заробляєш.

Я застиг. Наталя справді іноді згадувала щось подібне, але я вважав це просто ревнощами. Невже Соломія це запам’ятала? Чи, може, вона просто повторює мамині слова, бо сумує?

— Соломіє, — м’яко сказав я, — мама тебе дуже любила. І я тебе люблю. Ніхто не замінить твою маму. Але Олена просто хоче бути нам другом.

— Вона не друг, — відрізала донька. — Мама казала, що Олена — як павучиха, яка плете павутину. І якщо ти з нею одружишся, я буду, як у казці про Попелюшку.

Я відчув, як у горлі застряг клубок. Соломія дивилася на мене з такою серйозністю, що я не знав, як відповісти. Вона була лише восьмирічною дівчинкою, але її слова звучали як слова дорослої. Я спробував пожартувати:

— Але ж у Олени немає дочок, як у мачухи з казки.

— Вона захоче свою дитину, — серйозно сказала Соломія. — А я буду зайвою.

Я не знав, що сказати. Її слова вразили мене, і я відчув себе винним, ніби зрадив її, навіть не зробивши нічого. Ми закінчили торт у тиші, і я пообіцяв собі, що дам їй час.

Наступні тижні я намагався бути обережнішим. Олена все ще приходила, допомагала з Соломією, але я тримав дистанцію. Проте вона помічала мою стриманість і одного вечора, коли ми пили чай у неї в квартирі, прямо спитала:

— Віталію, я тобі не подобаюсь? Чи це Соломія проти мене?

Я зніяковів. Її прямота застала мене зненацька.

— Соломія просто сумує за мамою, — відповів я. — Вона боїться, що хтось займе її місце.

Олена кивнула, її очі м’яко блиснули.

— Я розумію. Але я не хочу бути для неї мачухою з казки. Я хочу бути її подругою. І, можливо… твоєю.

Вона посміхнулася, і я відчув, як моє серце швидше забилося. Олена була привабливою, розумною, і я не міг заперечити, що вона мені подобалася. Але слова Соломії не давали мені спокою.

Минуло ще кілька місяців. Я почав помічати, що Олена дійсно старається завоювати довіру Соломії. Вона записала її на гурток малювання, куди сама ходила в дитинстві, і навіть допомогла їй зробити костюм на шкільний виступ. Соломія стала м’якшою, але все ще тримала дистанцію. Я відчував, що між нами трьома щось змінюється, але не був певен, куди це веде.

Одного дня я вирішив зробити крок уперед. Я купив обручку — просту, зі срібла, схожу на ту, що я колись подарував Наталі. Мені здавалося, що це правильно. Я запросив Олену на вечерю до нас додому, плануючи зробити пропозицію. Але коли я поклав коробочку з обручкою на стіл, Соломія, яка саме малювала в своїй кімнаті, раптом вибігла і схопила її.

— Що це? — різко спитала вона.

— Соломіє, це… — я зам’явся. — Я хочу поговорити з Оленою про наше майбутнє.

Вона дивилася на мене, і в її очах я побачив страх. Потім вона повернулася і побігла до своєї кімнати, грюкнувши дверима. Я пішов за нею, але двері були зачинені. Я постукав, покликав, але вона не відповідала. Коли я нарешті увійшов, Соломії в кімнаті не було. Вікно було відчинене, а коробочка з обручкою зникла.

Я запанікував. Обдзвонив усіх її подруг, оббігав двір, сусідні вулиці, але Соломії ніде не було. Олена намагалася заспокоїти мене, але я бачив, що вона сама ледь стримує тривогу. Нарешті я поїхав до поліції.

У відділку мене зустріла молода слідча, Анна Сергіївна. Її спокійний голос і уважний погляд одразу заспокоїли мене. Я розповів їй усе: про Наталю, про Соломію, про Олену, про обручку. Вона слухала, не перебиваючи, лише час від часу робила нотатки.

— Віталію, — сказала вона, коли я закінчив, — ваша донька налякана. Вона боїться втратити вас, як втратила маму. Олена може бути чудовою людиною, але Соломія бачить у ній загрозу. Вона взяла обручку, бо це її спосіб сказати вам, що не готова.

Я відчув, як усе всередині стиснулося. Невже я так помилився?

— Де вона може бути? — спитав я, відчуваючи, як голос тремтить.

Анна Сергіївна задумалася.

— Є місце, куди вона могла піти. Місце, де вона відчуває зв’язок із мамою.

Я зрозумів. Це було кладовище, де була могила Наталі. І там, біля надгробка, я побачив Соломію. Вона сиділа, обійнявши коліна, тримаючи в руках коробочку з обручкою. Її щоки були мокрі від сліз.

— Соломіє, — тихо сказав я, сідаючи поруч. — Вибач мене. Я не хотів тебе налякати.

Вона подивилася на мене, і в її очах я побачив не лише сум, а й полегшення.

— Тату, я не хочу, щоб усе змінилося, — прошепотіла вона.

Анна Сергіївна м’яко поклала руку їй на плече.

— Соломіє, твій тато тебе любить. І ніхто цього не змінить. Але ти можеш дозволити іншим людям бути поруч. Не замість мами, а просто поруч.

Соломія кивнула, а потім простягнула мені обручку.

— Це твоє, — сказала вона. — Але я хочу, щоб ти пообіцяв, що ми завжди будемо разом.

— Обіцяю, — відповів я, обіймаючи її.

Ми повернулися додому втрьох. Анна Сергіївна погодилася зайти на чай, і ми довго говорили. Соломія розповідала їй про школу, а я помічав, як донька поступово розслабляється. Олена залишилася осторонь, і я зрозумів, що нам усім потрібен час.

Того вечора, коли Анна пішла, я довго сидів із Соломією, обіймаючи її. Я зрозумів, що поспішив. Можливо, Олена справді могла стати частиною нашого життя, але не зараз. Спочатку я мав повернути Соломії впевненість, що вона завжди буде на першому місці.

Але що робити далі? Як знайти баланс між моїм бажанням рухатися вперед і страхами моєї доньки? Я хочу, щоб Соломія була щасливою, але чи можу я пожертвувати власним щастям заради цього? І чи правильно це? Що б ви зробили на моєму місці?