fbpx

Вона одразу й не впізнала його. І тільки коли дала йому милостиню в кілька монет, зупинилася і почала вдивлятися в обличчя людини. Оброслий, зморшкуватий, згорблений чоловік теж не впізнав Світлану – свою падчерку. Відразу ж наринули спогади, і пронеслися у її свідомості за кілька хвилин

Вона одразу й не впізнала його. І тільки коли дала йому милостиню в кілька монет, зупинилася і почала вдивлятися в обличчя людини. Оброслий, зморшкуватий, згорблений чоловік теж не впізнав Світлану – свою падчерку. Відразу ж наринули спогади, і пронеслися у її свідомості за кілька хвилин.

Багато років тому Світлана мама проводила вітчима в армію і пообіцяла, що дочекається, бо дуже любила його. Але за рік чекала дитину від іншого. І не тому, що розлюбила Павла, а тому, що зробила по молодості років дурість. Коли Павло повернувся додому, Валентина вже мала доньку Світланку. Але чоловіка не було.

Чотири роки Павло шукав собі пару, але так ні з ким і не одружився. А потім пройшла образа на Валю, і вони зійшлися. Крім Світлани, у сім’ї народилося ще двоє дітей. Валентина настільки була вдячна Павлові за те, що пробачив її невірність, що у всьому покірно слухалася. Павло любив Валентину.

А ось доньку її – Світлану – не міг прийняти. Дівчинка завжди була на другому плані після його рідних дітей. У сімнадцять років вітчим відправив дівчинку до міста, заробляти собі на життя самостійно. Через рік Світлана чекали дитину, але її хлопець відмовився на ній одружитися.

Вітчим вказав на поріг, сказавши, щоб грошей на утримання дитини просила у того, з ким була. Мати винувато опустила голову, показавши на молодших дітей, яких треба було годувати та взувати.

Три роки Світлана жила, як могла. І як тільки життя трохи налагодилося, вирішила залишити фабрику та піти вчитися у будівельний технікум. Перший рік було дуже важко і вона вирішила ще раз попросити грошей у батьків.

Їй треба було спочатку трохи грошей хоча б на продукти. Але вітчим не дав і цієї суми, сказавши, що треба своїх дітей навчати – молодшу сестру та брата. Мати знову підтримала чоловіка.

Світлана витягла своє навчання, отримала диплом, влаштувалась у будівельну організацію. Вона виявилася тямущим працівником і незабаром її призначили начальником відділу. Тут же на підприємстві зустріла майбутнього чоловіка.

Народила сина і в достатку прожила двадцять років. Нещодавно чоловіка не сало, і Світлана залишилася в трикімнатній квартирі одна. Донька здобула вищу освіту, одружена і живе окремо. Син поїхав навчатися в інше місто.

Востаннє вона бачила вітчима десять років тому, коли їздила на прощання з мамою. Він був сумним і навіть не помічав Світлану. З маминих речей Світлана нічого не взяла. Та їй би не дали. Молодші брат і сестра ходили слідом, розподіляючи, кому який посуд дістанеться. Світлана взяла із сімейного альбому кілька фотографій, з тим і поїхала.

Побачити вітчима, який просить біля магазину милостиню, Світлана ніяк не чекала. Вона думала, що він так і живе у селі у своєму будинку чи у когось із дітей.

— Добрий день, Павле Івановичу, — звернулася до нього Світлана.

Старий почав уважно вдивлятися у її обличчя, потім губи його затремтіли, очі затуманилися:

– Світлана?! – Запитав він.

Світлана кивнула головою.

– Рідненька ти моя, – тихо видихнув старий, – Світланочко, як же я давно тебе не бачив! Яка ти на маму стала схожа!

Світлана дізналася, що будинок давно проданий і що вітчим жив спершу у сина, а коли він привів другу дружину, то батькові місця у квартирі не знайшлося. Донька вдало вийшла заміж та живе в іншому регіоні. І хоч будинок має повну чашу, постійно каже, що грошей немає. Павло Іванович раніше хоч іноді навідувався до сина, а тепер і не заглядає туди — не потрібний він дітям, ані онукам.

Світлана привела вітчима додому, і коли він умився, запросила за стіл. Від великої кількості продуктів старий розгубився і навіть засоромився. Він невпевнено почав їсти, а потім раптом відклав вилку і спитав винен:

— Світланочко, а пам’ятаєш, я тобі грошей не дав?

— Не пам’ятаю, Павле Івановичу, — спокійно сказала Світлана, — ви їжте, ми ще з вами питимемо чай.

— Ну, як же? – Здивувався старий – ти тоді з донькою приїжджала, казала, що на навчання гроші потрібні.

Світлана знову негативно похитала головою:

– Не пам’ятаю.

Вітчим опустив очі. І тут Світлана підскочила і пішла в іншу кімнату.

— Ось, — сказала вона, повернувшись, і поклавши на стіл альбом із фотографіями, — дивіться Павло Іванович.

На фотографії був молодий вітчим із п’ятирічною Світлою на руках. А Світлана тримала в руках коробку печива.

– Це ж тобі тут п’ять років! – Усміхався вітчим – у тебе якраз день народження було.

– Точно! А це печиво ви мені подарували: воно було зроблено у вигляді різних букв алфавіту.

— Невже пам’ятаєш? – здивувався вітчим.

– Пам’ятаю, – сказала, посміхаючись Світлана.

Старий заморгав очима, намагаючись не показувати сліз. Вперше за довгий час він відчув себе у будинку, де йому раді. А Світлана знову відчула те почуття радості від загальних добрих спогадів, коли вітчим подарував їй у дитинстві величезну коробку печива.

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page