Цього року ми з чоловіком нарешті завершили будівництво нашого нового будинку. А до цього жили в старішій хаті моєї бабусі і будувалися.

Тепер у нас будинок – великий, просторий, з подвір’ям, альтанкою, зоною для барбекю і навіть банькою.

Важка праця не минула даремно — дім вийшов затишним і сучасним, але має цю домашню теплоту, яку я завжди уявляла для нашої родини.

Наші діти, Марічка та Іванко, в захваті від того, що у них тепер є власні кімнати та багато простору для ігор.

Живемо ми у великому селі на Західній Україні, де життя тихе, розмірене, без зайвих міських метушень.

Але напередодні зимових свят зателефонувала моя двоюрідна сестра Оля. Вона з Києва, і вже з перших слів я зрозуміла, що це буде не просто дружня розмова.

— Привіт, моя дорога! — голос Олі звучав занадто бадьоро. — Ми тут подумали ось про що. У вас такий чудовий новий будинок, чому б нам усім не зустріти Новий рік разом? У нас із Віталіком якраз відпустка збіглася, діти хочуть до бабусі, а твоє подвір’я – це ж просто мрія для зимових свят!

Я перевела погляд на чоловіка, який щось лагодив біля каміна, і пошепки запитала:

— До нас хочуть приїхати всією сім’єю. Що скажеш?

Він підняв очі, знизав плечима і буркнув:

— Ну, та нехай їдуть, я що?

— Ну добре, приїжджайте, — сказала я у слухавку. Хто ж знав, що ця згода стане для мене справжнім випробуванням.

Вони приїхали за три дні до Миколая: Оля, її чоловік Віталік, двоє дітей — Настя і Андрій, і її мама, моя тітка Валентина. Привезли з собою величезний багажник речей, пакети з делікатесами і навіть свої ковдри.

— Ну, це ж у вас тут холодно! — сказала тітка Валя, заходячи до будинку і змахуючи уявний сніг із плечей. — У селі завжди так. А в нас у Києві батареї гріють, хоч у майці ходи.

Перший день пройшов ще більш-менш нормально. Наші діти захоплено показували Насті й Андрію новий будинок, погралися всі разом у снігу на подвір’ї.

Ми пили гарячий чай і милувалися вогниками на ялинці у дворі. Але вже наступного ранку почалися “пригоди”.

— А що у вас на сніданок? — запитала Оля, сидячи на кухні і дивлячись на мене, наче я шеф-кухар у ресторані. — Щось хочеться таке місцеве. Може, парові вареники? З ягодами?

Я зітхнула, зібралася з силами і приготувала ті вареники. Дітям вони не сподобалися.

— У нас у Києві вареники м’якші, — прокоментувала Олина донька Настя. — А ці якісь, ну, дивні.

Наші діти, Марічка та Іванко, тільки знизали плечима.

— Як можна не любити вареники? — здивувалася Марічка.

Наступні дні я тільки й чула: “А можна грибну юшку?”, “А де знайти натуральний мед?”, “Чи є у вас щось без глютену?”

Мої діти вже почали з обережністю підходити до гостей, тому що Настя й Андрій розкидали іграшки по всьому дому, порвали одну з улюблених книг Іванка і примудрилися забруднити фарбами Маріччину вишиванку.

— Діти творчо розвиваються! — зраділа Оля, коли я поскаржилася, що вони зіпсували рушник.

Чоловік Олі, Віталік, був майстром дивних звичок. Щоранку він робить зарядку просто на кухні, поки я готувала сніданок.

Вечорами сидить у залі з ноутбуком і влаштовував робочі дзвінки, хоч і казав, що на відпочинку. А від його мантри “У вас тут таке повітря!” мене вже підкидає.

Але справжнім випробуванням стала тітка Валя. Вона весь час щось коментувала — як ми облаштували будинок, чому в нас “завеликі” вікна, як це “незручно”.

— У вас тут гарно, звичайно, — казала вона, сидячи у вітальні, — але ж у Києві – ну, ти сама розумієш, – інший рівень комфорту.

Наші діти вже кілька разів підходили до мене з питанням:

— Мамо, коли вони поїдуть? — Іванко тихенько запитав якось увечері.

Мій чоловік щоранку ховається в гаражі під приводом “ремонтувати щось важливе”.

А я просто мрію, щоб ця велика компанія нарешті зібрала свої речі і залишила нас насолоджуватися святами у нашому рідному затишному домі.

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.