— Вони ж не пісні! Як ти посміла мені це підставити?

Віднині двері моєї оселі для свекрухи закриті.

Марія Антонівна виплюнула мій вареник на свою тарілку і демонстративно її відсунула. Обличчя її було скривлене і перекошене.

Справа в тому, що я їй не казала, що в мене пісні вареники, і я не знала, що вона дотримується посту. Вона не попереджала, що їй не можна давати мʼясні страви.

Якби вона про все це сказала, я б її вибір поважала, її рішення, і не клала б їй свої вареники з м’ясом. І взагалі вона стала останнім часом просто нестерпна. А квартира, в якій живемо ми з чоловіком, моя.

Марія Антонівна гнівно відсунула стільця, її погляд просто сипав іскрами.

— Я такого ще не бачила! Щоб невістка так поводилася! Та ти ж мене навмисне хотіла спокусити гріхом!

— Ви самі не сказали, що постите, — відповіла я спокійно, наскільки зуміла в той момент.

— У нормальних сім’ях про таке знають! Нормальна дружина слідкує за тим, що їдять її рідні!

Я ледве стрималася, щоб не засміятися. Моя кухня, мій дім, моя їжа — і я ще маю звітуватися перед нею, що і кому я готую? Я перевела погляд на чоловіка. Він мовчав.

— Сергію? Ти щось скажеш? – звернулася до сина свекруха.

Він знітився, підняв голову від тарілки і промимрив:

— Мамо, Оленка не навмисне.

— Тобто ти на її боці? — очі Марії Антонівни налилися злістю. — Ти став ганчіркою в її руках!

Я вже не витримала:

— Досить! Це мій дім! Якщо вас щось не влаштовує — двері он там!

Свекруха аж застигла від такого. Вона не звикла, щоб їй перечили. В її уявленні невістка — це прислуга, яка має догоджати.

— Ах, ось як! — прошипіла вона. — Я народила і виховала твого чоловіка, а ти тепер мене з дому виганяєш?

— Це мій дім, і жити тут ми з Сергієм можемо, але вашої присутності. Якщо ви не можете поводитися з повагою — так, я прошу вас піти.

Марія Антонівна піднялася, грюкнула стільцем і схопила свою сумку.

— Сергію, йдемо! — наказала вона.

Сергій знітився ще більше.

— Мамо, я залишуся.

Я була вражена, що він вперше не кинувся за нею. Свекруха відчинила двері, голосно заявила:

— Ти ще пошкодуєш, що обрав її, а не матір!

І грюкнула дверима.

Настала тиша. Я подивилася на чоловіка.

— Що це було?

Він зітхнув і потер обличчя.

— Я втомився. Від її вічного контролю, від того, що вона ставить тебе нижче себе. Вибач, що раніше мовчав.

Я не знала, що сказати. Я розуміла, що він опинився між двох вогнів. Але і моє терпіння не безмежне.

Наступного дня Марія Антонівна почала атаку — дзвінки, повідомлення, сльози, шпнтаж, що не допомагатиме з дитиною. Потім підключилися родичі: “Як ти могла так з матір’ю?”, “Вона ж свята жінка!”, “Їй так важко, а ти її виганяєш!”.

Я рішення не змінила – гони її тут не буде більше. Але Сергій, зрозуміло, дуже засмучений. Чи правильно вчинила? Як зберегти межі свого дому, не зруйнувавши при цьому сім’ю?

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.