fbpx

Восьмирічна Любочка прилипла до вікна, торкаючись кінчиком носика скла, сподіваючись першою побачити батьківську вантажівку. І ось на сільській вулиці з-за повороту виринув, гремлячи кузовом і підстрибуючи на вибоїнах, самоскид. – Татусь, татусь їде! – Люба зістрибує з табуретки і біжить на вулицю

Руде сонце майже сховалося за горою. Восьмирічна Любочка прилипла до вікна, торкаючись кінчиком носика скла, сподіваючись першою побачити батьківську вантажівку. І ось на сільській вулиці з-за повороту виринув, гремлячи кузовом і підстрибуючи на вибоїнах, самоскид.

– Татусь, татусь їде! – Люба зістрибує з табуретки і біжить на вулицю, її світлі косички теревенять по худеньких плечиках.

– Ох ти, Любочко-голубочко! – господар вантажівки підхоплює дочку сильними руками, піднімає над своєю головою, від чого Люба заливається радісним сміхом. Потім, трохи опустивши дівчинку, Назарій тримає її на руках. Вона притискається до його обличчя, відчуваючи щокою відросшу за день щетину.

– Гайда, покажу, що я тобі привіз.

Любочка вже здогадується, але мовчить, підігруючи батькові. Він кладе на стіл сумку, більше схожу на невеликий мішок, витягує з неї щось загорнуте в рудуватий папір. Розгортає, і Люба бачить дві печеньки.

– Ось, подарунок від зайчика, – каже, посміхаючись, батько. – Їду вздовж поля, дивлюся, вухатий біжить, зупинився, а він мені й підкинув гостинець, – для Любочки, каже.

– А він сіренький?

– Сіренький і вушка довгі-довгі, – одним словом, вухатий.

Люба здогадувалася, що печиво, разом з іншою їжею, поклала рано вранці мама, – батько весь день на роботі, додому повертається ввечері. Але тато так переконливо розповідав про зайця, що їй і самй вірилося, що простенький гостинець передав саме сірий зайчик.

– А ось ще дивись, – батько засунув свою широку долоню в мішок і дістав звідти кульок, згорнутий з газети.

Він тримав кульочок в руках, а Світлана розгортала: в кульку лежали ягоди суниці, – ароматні, з червоними боками.

– Ой, тату, а це звідки?

– А це, доню, тобі точно вухатий передав, це подарунок від зайчика.

І тут вже Любочка зовсім не сумнівалася, що щодня батько привозить гостинці то від зайчика, то від білочки, то від лисички…

– Ну, давайте вечеряти, – квапить сім’ю мама.

– Ой, а мені ще треба санітарну сумку зшити, мене ж санінструктором в класі вибрали, тепер я повинна ходити з білою сумочкою, а на ній червоний хрестик, ніби я лікар.

– Ти ж моя розумниця, вітаю! – Батько поцілував дочку в щічку. – Таку тобі відповідальну справу довірили.

– У вихідний і пошию, – сказала мама.

– Мені завтра треба.

– А до завтра я не встигну, мені он ще Богданчика скупати треба, обід на завтра приготувати.

– Нічого, займайся справами, а я допоможу доньці з сумкою, – пообіцяв тато.

Батько попросив у мами шматок старого білого простирадла, яке було ще досить міцним, дістав ножиці, нитки з голкою. Люба спостерігала, як заворожена, – зазвичай з шиттям поралася мама, а тут тато своїми великими ручищами просмикує нитку в голку. Але спочатку він олівцем розкреслив майбутню санітарну сумку, потім акуратно вирізав.

– Ну, доню, без машинки пошию; так пошию, що стібок до стібка, – ніхто і не зрозуміє, що вручну шив.

– А лямку? Ну, щоб через плече носити.

– Буде і лямка.

Люба приміряла готову сумку, – на ній не вистачало тільки червоного медичного хреста. І тато вирізав його з червоної кишені старого халата, який вже пішов на ганчірки.

Дівчинка крутилася перед дзеркалом, щаслива від того, що завтра одягне білу сумочку, для якої знайшли бинт, йод і вату.

– Тату, – Люба знову повисла на шиї у батька, – а ти все-все можеш, все вмієш?

– Ні, Любонько-голубонько, не все, але ось сумочку зшити тобі вийшло.

– Татку, а казку розкажеш?

– Любо, лягай вже спати, ти батька сьогодні втомила вже, він же з роботи, відпочивати йому треба.

– Нічого, встигну, відпочину, – і він підхопив сонну доньку на руки, а потім сидів біля її ліжка і майже пошепки, щоб не розбудити молодшого сина, розповідав казку.

Наступного дня Люба прийшла додому задоволена, – її санітарну сумку приміряли всі дівчата в класі.

Поївши, дівчинка знову прилипла до вікна: знову чекала тата. Матері чомусь вдома не було, братика теж.

Потім увійшла, зітхаючи бабуся, яка жила на іншому кінці села, обняла внучку і тихо заплакала:

– Дитятко ти моє.

– Бабусю, а тато скоро приїде?

– Не доїхав тато, в лікарню везуть його…

Люба дивилася на бабусю і не могла зрозуміти, що трапилося і чому вона так говорить. Двері відчинилися і увійшла мама, бліда і розпатлана, – майже впала на стілець, закривши обличчя руками. Бабуся ахнула.

– Не довезли до лікарні, – тільки й змогла сказати мама.

…Через багато років, коли Люба закінчила медуніверситет і вже працювала зп професією, чомусь часто спадало їй на думку: чи змогла б вона врятувати батька, якби це сталося зараз? Тепер вона рятує інші життя, – життя чиїхось батьків, матерів, дітей.

А вдома у неї, разом з фотографіями, в окремому пакетику лежить акуратно складена та сама санітарна сумочка, яку зшив їй тоді її тато.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page