Впорався, дякувати Богу! Картопля викопана, буряк і морква в погребі, капуста заквашена і яблука в ящики зібрані, червонощокі, хоч на виставку вези! Степан обійшов город і сад і сів на лавку біля дому.
Він щось муркотів собі під ніс, мов кіт, який теж примостився біля нього. Все Степанове п’ятдесятирічне єство випромінювало спокій і умиротворення.
– Ось тільки листя! Скільки з ним не борись, а воно падає і падає, це золото осені. Шарудить, немов якусь щемливу ностальгію навіває, – крутяться думки в Степановій голові. І добре йому на душі, і дивно. Щось діється в ній.
– Зима буде довгою і суворою, – почув учора з екрану телевізора. Але нічого. він не замерзне. Он дрова сохнуть в сарайчику, влітку нарубані і акуратно складені, як і личить господареві. А ще гріє серце Ніна – його кохана. Від однієї лише згадки про неї очі Степана поблискують, губи чіпає усмішка, в грудях щемить…
Коли його Оксана в Іспанію зібралася, він і просив, і благав, і на коліна ставав. Просив жінку, щоб одумалася. Ну, чого їй ще вистачає! Будинок – повна чаша. Єдина дочка вийшла заміж за багатого чоловіка, живе в столиці. Але Оксану немов підмінили. Все після того, як подругу свою зустріла інститутську, яка вже багато років працювала в Барселоні.
– А вона ж трієчницею була! – Не вгамовувалася Оксана. – А тепер он – пані! Вся в золоті! Салони краси тримає і у нас, і в Іспанії. А я на свою вчительську зарплату чого домоглася? Крім городу, курей і свиней нічого не бачила. Подивився б ти на її руки – всі в золоті, манікюр, ніжні, як у дитини, а мої…
– Не заздри, вгамуйся, – заспокоював дружину Степан. Багаті теж плачуть, – переводив на жарт. У неї ні дітей, ні чоловіка, для чого ці гроші, для кого живе?
– Живе… Ти точно сказав, добре помітив. А я – перебиваюся і терплю!
Оформила пільгову пенсію, зібрала валізу і тільки Степан її і бачив. На емоціях поїхала. Перший рік взагалі не давала про себе знати. Потім стала доньці гроші надсилати і йому привіт передавати.
Спершу Степан дуже переживав, не знаходив собі місця. Тільки рятувався, що роботою. Згодом звик жити сам. І пенсії військового йому вистачало. Продукти всі свої були – з саду і городу. Після від’їзду Оксани корову він продав, а кролики і кури добре розмножуються, як в селі без господарства?
Дочка жила в столиці, до батька рідко навідувалася. Ось одного разу він вирішив відвідати не стільки дочку і зятя, як внучку, Катрусю, якій шостий рік виповнився. Накупив подарунків, взяв індичку, яєць набрав, і поїхав до столиці.
Після святкової вечері дочка відкликала його і каже: «Не знаю, тату, як ти це сприймеш, але у мами в Іспанії є інший чоловік, вона не повернеться.
– Є, то й є, донечко, що тут поробиш, серцю не накажеш, я це давно зрозумів, – а у самого стислося все всередині, в скронях застукало, але він не показав виду. Ледве ніч провів у дочкий зятя, а завидна поспішив додому.
– Чоловіче, ви мокнете, зайдіть під навіс! Ви що, глухий! – долинув до Степана незнайомий голос і в ту ж мить хтось потягнув його за рукав. За важкими думками він і не помітив, що стояв під проливним дощем.
– У вас щось трапилося, з вами все в порядку? – заглядала йому в очі молода жінка.
– Дякую, все добре! – відповів Степан і обвів поглядом все навколо. На зупинці їх було двоє. Незнайомка теж чекала автобуса до їхнього села. Степан глянув на неї.
«Теж мені, мати Тереза», – подумав і став діставати хустку, щоб витерти мокре обличчя.
– Перший раз бачу такого чоловіка, що так любить дощ, – Не вгамовувалася попутниця. – А він зараз не теплий, застудитися можете. Здоров’я берегти потрібно! Ось прийдете такий мокрий в додому, що вам дружина скаже? Ой, напевно, по голівці не погладить. Всипле, ще й як!
Степан дивився на жінку, слухав її мелодійний голос, немов пісню. Він заспокоював його, на душі ставало тепло, а по тілу повз холод.
«Напевне, точно захворію», – подумав. – А ви до кого їдете? Я в селі нашому всіх знаю, – запитав незнайомку.
– Дуже добре, що знаєте, підкажете мені, де живе Степан Петренко, я до нього у справі, – зраділа жінка.
– А у якій такій справі? – здивувався чоловік, почувши своє прізвище.
– Та не дуже хорошій. Робота у мене така. За процесом його розлучення з дружиною, яка за кордоном.
– А ви можете прискорити цей процес? – несподівано для себе запитав Степан.
– Ой, не знаю, що за чоловік виявиться, як все піде.
– Все добре піде, – відповів Степан. – Як вас звати?
– Ніна, будемо знайомі, – подала руку жінка.
Вони довго розмовляли, пили чай, ласували варенням, дегустували молоде вино, – малинове, ароматне…
Ніна розповіла, що теж давно сама. Взаємна симпатія поєднала їх. А може, щось більше, невидимо-ніжне, душевно-ностальгічне, щемливо-солодке і таке довгоочікуване…
У 50 життя для Степана і Ніни розпочалося з чистого, як весна, аркушу.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
