Втративши все в Ірпені, мені з синочком довелося повернутися в рідне село на Полтавщину, оселитися в пустому будинку, який мені злишила, на щастя, самотня тітка.

А ось будинок матері по іншій вулиці обходжу десятою дорогою, сусіди шушукаються, але я у своїй правоті впевнена. Розповім свою історію, можливо, отримаю вашу підтримку, а, може,й осуд.

Я не спілкуюся з матір’ю вже багато років. З якого дива я повинна відвідувати її і допомагати їй? Я втомилася від осуду і хочу, щоб сторонні люди не втручалися у чужу справу. Але чи це можливо? Адже це село, де всі все про всіх знають. Хтось на боці мами, хтось – на моєму.

Дім матері я, як вже сказала, обходжу десятою дорогою. Сусіди дивляться на мене із засудженням. Але я знаю, що роблю правильно. Адже моя мама сама винна у тому, що все сталося саме так.

Мої батьки прожили душу в душу багато років. Точніше, мені так здавалося. Коли я вступила до університету та поїхала вчитися до столиці, мама покинула тата. Виявилося, що вона вже давно крутила роман на стороні і нарешті зважилася піти від чоловіка до іншого. Їй на той момент було 45 років, а моєму татові – 50.

Мати благала мене, щоб я зрозуміла її. Мовляв, закохалася по-справжньому, адже серцю не накажеш. Але я не могла змиритися з тим, що сталося. Найгірше що батькові довелося переїхати до батьків, свого житла в нього не було. Та й звідки, якщо він усе в житті працював заради добра сім’ї. Тому він повернувся у свій район.

Я вже давно закінчила університет, знайшла гарну роботу та вийшла заміж. Мешкала біля столиці, до батька намагаюся приїжджати кожних вихідних. Допомагаю чим можу. Просто йому зараз ох як несолодко. Він і сам уже немолодий, так ще й за літніми батьками доводиться доглядати.

Ну а мати моя живе приспівуючи. Як тільки вона почала жити зі своїм новим обранцем, виявилось, що вона при надії. Раніше я з натяжкою вірила в таке пізнє успішне материнство. Але мамі пощастило, і вона народила дівчинку. Знаю лише, що назвали її Настею. А ось саму дитину я так і не бачила.

З того часу минуло вже 7 років. З чоловіком я розлучилася, працюю віддалено, зарплата маленька, тому, втративши все в Ірпені, мені з синочком довелося повернутися в рідне село на Полтавщину, оселитися в пустому будинку, який мені злишила, на щастя, самотня тітка.

Я б із радістю забрала батька до себе, але він не хоче. Каже, що у селі, де прожив з мамою і де вона тепер щаслива з іншим, не зможе жити тай батьків не покине.

А мені так тяжко бачити його очі, сповнені туги, щоразу, коли я приїжджаю. Знаю, що він так і не зміг пробачити мою матір. Як і я. Можливо, я роблю неправильно, але інакше не можу.

І як у моєї матері вийшло так легко відірвати від себе все, що було в її житті раніше? Адже вона просто проміняла нас із батьком на іншу родину.

Напевно, тепер вона справді щаслива. Жаль тільки, що у мого тата такого шансу більше не буде. Я не спілкуюся з матір’ю, сестру тільки недавно здалеку побачила. І нехай люди не розуміють та засуджують мене, але це моє рішення і я не можу інакше.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.