– Ви до Києва по роботі мабуть їздили? – Ні, яка там робота. Я в маленькому селі живу, але такому красивому! Часто в своєму домі туристів приймаємо. Скільки нам з Софійкою треба, а дім то великий. На цьому здебільшого й заробляємо. – Настя виходила з вагону, а Влад все ніяк не міг наважитись, взяти хоча б номер телефону. – Мамо! Мамочко! Я так сумувала, – зустріла жінку доня. А ввечері пролунав дзвінок.
***
Слухати стукіт коліс нічного поїзда можна вічно. Під ці звуки згадуються найпрекрасніші моменти життя, приємно мріяти або просто спати…
Настя пила чай і дивилася у вікно. На вулиці вже стемніло і лише проїжджаючи маленькі станції можна було розгледіти світло в одиночних вікнах. Жінка поверталася зі столиці, куди їздила за сукнею для дочки.
Софійка займалася бальними танцями. Через два дні у дівчинки буде перший виступ. На жаль, в їх маленькому селищі не продавали відповідних нарядів, тому, довелося їхати до столиці за серйозними покупками.
Несподівано двері купе відчинилися і на порозі показався молодий чоловік.
– Доброї ночі! Не заважатиму? – посміхнувся попутник.
– Купе не викуплено! Проходьте, якщо квиток є, – невдоволено скривилася Настя і відвернулася назад до вікна. Найменше їй хотілося перебувати в одному купе з якимось сумнівним типом.
– Є звичайно! Ось восьме місце, верхня полиця, – чоловік поклав свій квиток на столик.
– Мені ваш квиток ні до чого. Це обов’язки провідника – перевіряти проїзні документи у пасажирів.
– Ви чай п’єте? У мене як раз цукерки є смачні! Любите – поцікавився хлопець.
– Хто ж їх не любить? – посміхнулася нарешті Настя. Жінці сподобалась простота і добродушність молодої людини.
– Я Владислав, а вас як звуть?
– Настя.
– Дуже приємно! Зараз замовлю і собі чаю, складу вам компанію! – вимовив Влад і вийшов з купе.
Через пів години молоді люди розмовляли як старі добрі друзі. Влад повідав, що кілька років працював на півночі. Додому приїхав пів року тому.
– Настю, Ви коли-небудь бачили полярне сяйво? – запитав Владислав. Очі його миттєво заблищали як у дитини, яка згадала про улюблену іграшку.
– Звичайно бачила! По телевізору і на картинках…
– Це зовсім не те! Дуже раджу, видовище неймовірне! На все життя запам’ятаєте. Я б назвав його восьмим чудом світу!
– Дякуємо! Вважаю коли-небудь побачу це прекрасне диво! А ви в гості їдете?
– Ні, у справах.
Подорожні базікали всю ніч. За цей час було випито кілька склянок чаю і з’їдені всі цукерки.
Настя з задоволенням слухала розповіді чоловіка про його життя. Владислав хоч і був молодий, але встиг побувати в різних країнах і багато чого побачив.
– Настю! Що ми все про мене? Розкажіть про себе. Ви в Київ в гості їздили?
– Ні. Сукню дочці купувала. Вона у мене танцями займається, скоро перший виступ, – Настя дістала з пакета атласну, рожеву сукню.
– Яка краса! Упевнений, вона буде справжньою принцесою на танцях!
– Скажите теж! – розсміялася жінка.
– Ну, а чим ви займаєтеся?
– У нашому містечку з роботою туго. Я швачка, беру замовлення на дім. Ще кімнату здаю. У нас пів року тому єдиний готель закрився. З постояльцями негусто, але все одно, невеликий прибуток є. Будинок у мене просторий, на п’ять кімнат. Нам-то з дочкою багато місця не потрібно.
“Через сорок хвилин прибуваємо!” – почувся заспаний голос провідниці.
– О! А ви і не спали, чи що? Все чаюєте? Ну і народ! Аби язиком почухати… – незадоволена жінка заглянула в прочинене купе.
– Адже ми люди молоді. На пенсії будемо відсипатися! – пожартував Влад, підморгнувши Насті.
– Постіль здаємо! – пробурчала провідниця.
Настрій у Насті пропав. Якось дуже швидко минула ця незвичайна ніч. Жінці не хотілося ось так просто розлучатися зі своїм попутником.
“Такий приємний, симпатичний чоловік! Хоч би номер телефону попросив”- подумала Настя.
Влад пильно дивився на неї і не міг зрозуміти, що в ній було таке привабливе, чого він ніколи не помічав у інших жінок.
“Мила шатенка з доброю посмішкою і втомленим поглядом. Що мене так зачепило в цій жінці? В її погляді є щось рідне, загадкове. Може взяти номер телефону у неї? Хоча, у Насті є дочка, а це значить, що жінка заміжня”- важко зітхнув Владислав.
– Всього доброго, Влад. Дуже приємно було познайомитися! – промовила Настя.
– Взаємно, Настю! – посміхнувся чоловік.
Настя взяла легку сумку і випурхнула з купе як метелик. Влад залишився один. Чоловік зрозумів, що більше ніколи не побачить цю милу жінку. “Я повинен наздогнати її! А там, будь що буде… ”
Влад взяв речі і кинувся до виходу.
У тамбурі організувався невеликий затор. Якась бабуся вивантажувала з вагона великі баули закривши весь прохід. Влад озирнувся по сторонах. Настя вже не було в вагоні.
– Дозвольте пройти. Будь ласка! Мені дуже терміново! – благав чоловік.
– Стривай милок! Всім терміново потрібно! Або ти зібрався по моїх речах йти? – невдоволено сказала бабуся.
Хвилин через п’ять прохід звільнився. Влад вибіг на перон, але було вже пізно. Настя пішла…
Жінка розпакувала сумки з покупками і гостинцями. Її очі були на мокрому місці. “Навіщо він зайшов саме до мене? Адже в вагоні було повно вільних місць. Як тепер забути його? І що я в ньому знайшла? Незрозуміло…”- думала Настя.
– Мама! Мамочка! Подивися як красиво! Сукня відмінно сидить, як ніби на мене зшита, – захоплювалася шестирічна Софійка.
– Доню! Ти справжня принцеса! Будеш найкрасивішою дівчинкою на концерті, – жінка підійшла до дочки і міцно обняла її.
– Мамуля, чому ти сумуєш? Втомилася з дороги?
– Так, люба моя. Втомилася. Зараз пообідаємо і відпочину трохи.
Несподівано пролунав телефонний дзвінок.
– Слухаю! – промовила жінка.
– Анастасія Валеріївна? Хочемо до вас двох постояльців відправити. Місця є?
– Так. Зараз всі три кімнати вільні. Нехай приходять, – відповіла Настя.
– Доню, витреш пил в кімнатах які здаємо? Сьогодні мешканці прийдуть.
– Я вже все прибрала з ранку! І не тільки там, а й в усьому домі. Ти хіба не помітила? – засмутилася дівчинка.
– Розумниця моя! Помітила, звичайно! – посміхнулася Настя.
Пізно ввечері пролунав дзвінок. Жінка зрозуміла, що це нові мешканці. Відкривши двері, Настя здригнулася від несподіванки.
– Владе? Як ти мене знайшов? – запитала ошелешена жінка.
– Анастасіє?! – здивувався чоловік. – Це вулиця Сонячна, будинок 9?
– Так!
– Мене сюди відправили від селищної ради. Сказали, що кімнату забронювали для мене…
– Так, бронювали! – засміялася жінка. – Проходь, чого стоїш в порозі. Ти ж сказав, що у справах їдеш?
– Так. В тривале відрядження так сказати. Наша фірма відкриває філію в вашому місті.
Судячи з усього, я його очолю.
– Підемо, покажу тобі кімнату! Розташовуйся, а потім можеш зайти на кухню, повечеряти. Адже голодний весь день ходиш з дороги, – сказала Настя.
– А чай будемо пити? У мене ще цукерки залишилися…
– Звичайно! Куди ж ми без чаю! – посміхнулася щаслива жінка.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
