“Ви, мамо, виставляєте нам рахунок за онуків?” — здивовано промовила Ярина, коли я нарешті наважилася висловити свої вимоги щодо поваги до мого часу. Я не потребую їхніх грошей, але я готуюся до того, що ця розмова про встановлення меж може призвести до великого сімейного непорозуміння

Одразу скажу: я люблю своїх онуків — двох від старшого сина Олега та його дружини Ярини, і ще двох від молодшого, Тараса, та його дружини Катерини. Вони — моє сонечко, мій скарб, і кожна зустріч з ними наповнює моє серце теплом. Коли вони приїжджають, у моїй хаті лунає справжній дитячий сміх, який є найприємнішою музикою. Я з радістю готую їм улюблені страви, читаю казки, граюся з ними в “хованки” і “доганялки”. Але останнім часом ситуація вийшла з-під контролю і перетворилася на щось, що мені вже зовсім не до душі.

Я мешкаю в просторому, світлому будинку з великим подвір’ям, де є все для дитячих розваг: пісочниця, гойдалка, багато місця, щоб побігати. Мій будинок завжди був, є і буде відчинений для моїх дітей та онуків. Однак, невістки, схоже, сприйняли мою гостинність як даність, як безкоштовний сервіс “бабуся-няня” 24/7. У певний момент я відчула, що моя особиста територія, мій спокій і мій час, що призначався для відпочинку чи моїх захоплень, стали лише зручним розкладом для чужих обов’язків.

Я вийшла на заслужений відпочинок три роки тому. Мала плани: доглядати за своїм квітником, присвятити більше часу читанню книг, які давно чекали на полиці, можливо, записатися на курси. Натомість, мій графік тепер нагадує розклад вихователя в дитячому закладі, який працює без вихідних і без оплати.

Усе почалося досить невинно. Спочатку Ярина, дружина Олега, попросила залишити чотирирічну Алісу і дворічного Богдана “тільки на годинку”, бо їй терміново треба було до лікаря. Я, звісно, погодилася. Потім “годинка” перетворилася на пів дня, потім на цілий день, а потім і на два дні на тиждень, бо “Ярина працює з дому і їй потрібна тиша для важливих нарад”.

– Мамо, ну ти ж знаєш, як важко працювати, коли малі бігають навколо, – казав Олег, наче шукаючи в мене підтримки і виправдання для дружини.

А за Яриною “підтягнулася” і Катерина, дружина Тараса. У них теж двоє дітей, п’ятирічний Дмитро і трирічна Єва. Катя вирішила, що тепер у неї є “чудова нагода” піти на навчання для підвищення кваліфікації.

– Бабусю, ти ж у нас просто майстриня в догляді за дітьми! А в мене такі важливі заняття, що не можу їх пропустити, – пояснювала вона мені, вручаючи на руки Єву.

У результаті, маю чотирьох онуків на регулярній основі. Іноді всі четверо одночасно, іноді — по двоє, але практично щодня. Вони приходять зранку, їх забирають пізно ввечері. Я готую їм сніданки, обіди, перекуси, вечері. Прибираю за ними, прасую їхній одяг, бо вони залишають його тут. Я забула, що таке тиша і спокій. Мій будинок постійно наповнений дитячим гомоном, що, попри всю мою любов, іноді просто вимотує. Моя голова починає нити від постійного шуму, і мені стає важко зосередитися навіть на простих речах.

Звісно, діти не винні. Вони просто діти. Вони бавляться, галасують, іноді сваряться, вимагають уваги. Винна я сама, бо не змогла вчасно сказати “стоп”. Моя доброта, моє бажання допомогти і бачити онуків обернулися для мене щоденною рутиною, яка виснажує фізично і морально. Я почуваюся просто втомленою.

Нещодавно я розговорилася зі своєю подругою Галиною. Вона теж доглядає онуків, але не на такому регулярному і виснажливому графіку.

– Олено, ти знаєш, скільки зараз коштує приватний садок? А няня? – запитала Галина.

– Ну, знаю, звичайно, – відповіла я, уявляючи суми.

– От і я про те. Середня ціна за годину няні у нас в регіоні, якщо це не столиця, стартує від ста п’ятдесяти, а то й двохсот гривень. А приватний садок — це тисяч вісім-десять на місяць, не менше, і це якщо харчування окремо. Ти ж працюєш як на повну ставку!

Слова Галини змусили мене замислитися. Я почала рахувати. Чотири дитини. Припустимо, по вісім годин на день. П’ять днів на тиждень. Якщо взяти мінімальну ставку в сто п’ятдесят гривень за годину на одну дитину… Цифри вийшли просто вражаючі!

Я не потребую їхніх грошей. Моя пенсія і заощадження дозволяють мені жити комфортно. Справа не в коштах, а в повазі до мого часу і моєї праці. Я вкладаю в них свої сили, свій час, який я могла б витратити на себе, на відпочинок, на щось цікаве. Це ж не просто гра. Це постійна турбота про чотирьох малих дітей. Це приготування їжі, зміна підгузків, прогулянки, ігри, вкладання спати. Це ціла робота.

Я вирішила, що настав час відвертої розмови. Але як її провести, щоб нікого не образити? Я ж не хочу зіпсувати стосунки з синами та їхніми дружинами, але й продовжувати так не можу. Моє самопочуття погіршилося.

Одного вечора, коли сини приїхали забирати дітей, я зібрала всіх на кухні. Серце калатало.

– Діти, мені треба з вами поговорити, – почала я, намагаючись, щоб мій голос звучав спокійно і впевнено.

Олег і Тарас переглянулися. Ярина і Катерина напружилися. Вони, здається, відчули, що я скажу щось важливе.

– Я дуже люблю онуків, ви це знаєте. І я щаслива, що можу проводити з ними час. Але останнім часом це стало схоже на постійну роботу, яка мене виснажує. Я не проти, якщо ви будете залишати дітей, але давайте встановимо якісь рамки, – пояснила я.

Настала пауза. Першою відреагувала Катерина:

– Бабусю, ти про що? Нам же це так зручно, і ти ж вдома, тобі не важко…

– Мені важко, Катю, – перебила я її, намагаючись не підвищувати голос. – Це не просто “посидіти” з дітьми, це повний догляд. Четверо дітей, кожен день. Я вже не маю часу на себе.

– Мамо, ми думали, ти в захваті, – сказав Тарас. – Ти ж завжди казала, що тобі не вистачає шуму в домі.

– Шум я люблю, але не постійний, і не в такій кількості, – відповіла я.

– А що ти пропонуєш? – запитала Ярина, вже з помітним холодком у голосі.

Ось тут я й вирішила, що настав час для “фінансового” аргументу, але поданого як жарт.

– Ось що. Я порахувала, скільки коштує няня і садок. І зробила висновок: ви економите щомісяця дуже пристойну суму. Якби я була чужою людиною, ви б платили мені. Я не прошу грошей. Але я прошу про інше: про повагу до мого відпочинку. Давайте домовимося: діти будуть у мене, наприклад, лише два дні на тиждень, а не п’ять. Або ж, якщо вам треба частіше, я пропоную вам оплатити мені “відпустку” раз на квартал, щоб я могла поїхати кудись і відновити сили. Це буде ваш внесок за мою “повну зайнятість”. Хоч невеликий, але символічний.

Усі замовкли. Мої сини та їхні дружини дивилися на мене так, наче я попросила продати свій будинок і віддати гроші їм.

Ярина перша прийшла до тями:

– Тобто ти виставляєш нам рахунок?

– Ні, Ярино, я пропоную вам розглянути мою роботу як роботу, а не як обов’язок. Я не хочу грошей за онуків. Я хочу свій час назад. Я хочу, щоб ви усвідомили, наскільки це велика праця. Якщо вам потрібен безкоштовний садок, то я не зможу його надавати. Якщо вам потрібна любляча бабуся, яка буде бавити онуків два-три рази на тиждень, – з радістю.

Я не знаю, чи зрозуміли вони мене. Я бачила, що вони розчаровані, навіть трохи ображені. Здавалося, що вони вважають мою пропозицію про оплачувану відпустку абсурдною. Але я була рішуче налаштована змінити ситуацію. Я більше не хочу, щоб мій будинок був просто “безкоштовним дитячим закладом”.

Сини і невістки поїхали, обіцяючи “подумати”. Я тепер чекаю на їхнє рішення, і, чесно кажучи, трохи хвилююся. Але я зробила перший і найважливіший крок.

Як ви гадаєте, чи правильно я вчинила? Чи варто було мені взагалі порушувати це питання?