Ви можете називати мене поганою мамою та бабусею, але я не хочу бачити в своєму домі єдину дочку, зятя і їх розбалуваних дітей. Після їх останнього візиту я прямим текстом сказала: “Винаймайте собі готель! З мене годі!”

Звучить, мабуть, не дуже, але я не відчуваю жодного бажання бачити їх у себе вдома. Вони зваляться мені на голову зі своїми некерованими дітьми, і навіть не поцікавляться, чи зручно мені це.

— Мамо, ну що ти таке кажеш, — голос Олени у слухавці був натягнутий, як струна. — Це ж твої онуки! Я твоя єдина дочка!

— Оленко, — спробувала я говорити спокійно, але відчувала, як у мені закипає роздратування. — Я все розумію, але мої онуки минулого разу майже розгромили мій будинок. Стіни помальовані, килим зіпсований, ваза, яку мені подарувала ще моя мама, — розбита. І ви тоді навіть не запропонували прибрати за собою чи хоча б частково відшкодувати збитки.

— Ой, це ж діти, мамо! Вони просто гралися, — вона засміялася, але сміх був фальшивий. — А ти, як завжди, робиш з мухи слона. Ну, розбили вазу, ну й що? Купиш собі нову.

— Справа не у вазі, Олено, а у твоїй повазі до мого простору, — мій голос став твердішим. — Я не готова на цей хаос знову. Знайдіть собі готель чи зніміть квартиру.

— Готель? Ти серйозно? Ми приїжджаємо до тебе на цілий тиждень, це ж величезні витрати! — вона замовкла, а потім додала з образою. — Здається, ти просто не любиш нас.

— Не перекручуй, — сказала я, відчуваючи слабкість від цього тиску. — Я вас люблю, але люблю і свій спокій і порядок.

— Значить, не чекай нас, — різко обірвала вона і поклала слухавку.

Я стояла з телефоном у руці, і мене давила гіркота. Знаю, зараз усі мене засудять. Скажуть, що я погана мати, холодна бабуся, яка не цінує родинних зв’язків. Але вони не знають усієї правди. Не знають, як я тяжко працювала все життя, щоб мати цей маленький затишний куточок.

Я Юлія, мені п’ятдесят п’ять років. Я живу у невеликому містечку. Тут тихо, затишно. Вікна моєї квартири виходять на парк, де я люблю гуляти вранці. Мій чоловік Микола — чудова, спокійна людина, з яким ми разом уже тридцять років. Ми обоє вийшли на пенсію, хоча ще час від часу беремо невеликі підробітки, щоб мати змогу подорожувати. Наша дочка Олена — єдина дитина, і ми, здається, дали їй усе, що могли. Або навіть більше.

Олена давно живе у великому місті, де працює у фінансовій сфері. Вона має чоловіка Андрія та двох синів: п’ятирічного Марка та семирічного Дмитра. Саме вони і є головною проблемою.

Мої онуки — це не просто жваві діти. Вони, як то кажуть, — «розбалувані до краю». Олена і Андрій працюють багато, і, здається, просто не мають часу чи бажання займатися їхнім вихованням. Вони компенсують свою відсутність дорогими іграшками та повною вседозволеністю. Хлопці, відчуваючи безкарність, перетворюють будь-яке приміщення на поле для своїх бойових дій.

Минулого літа вони приїжджали до нас на тиждень. Микола тоді спеціально взяв відпустку, щоб допомогти мені, хоча й він не приховував свого хвилювання. Наш будинок невеликий, трикімнатна квартира, але я дуже пишаюся порядком і затишком, який там панує.

— Нарешті ви тут! — привітала я їх тоді з усмішкою, намагаючись не помічати, як хлопці, не знімаючи взуття, кинулися до вітальні.

— Привіт, мамо, — Олена була зайнята розмовами по телефону, а Андрій тягнув їхні валізи. — Ой, вибач, я на секунду.

Ті «секунди» тривали цілий день. Олена постійно висіла на робочому телефоні, Андрій теж, поклавши ноги на мій новенький журнальний столик, дивився спортивні новини. А діти…

Спочатку вони влаштували змагання з бігу по квартирі.

— Не бігайте, будь ласка, тут, — спробувала я м’яко.

— Вони ж діти, мамр, — кинула Олена, не відриваючись від екрана. — Нехай випустять енергію.

Потім вони витягли з шафи всі мої подушки, ковдри, наволочки і почали будувати якийсь «бункер». П’ятирічний Марко знайшов у коморі мої фарби для малювання і вирішив, що стіни — це ідеальний холст. Біла стіна в коридорі, яку ми з Миколою щойно перефарбували, перетворилася на кольорове плямисте полотно.

— Марко! Що ти робиш! — я ледве стримувалася.

— Мама, дивись! Це ракета! — він був у захваті.

Коли я покликала Олену, вона лише знизала плечима.

— Ой, це ж можна зафарбувати. Ну що ти так нервуєш?

Але найгірше трапилося наступного дня. Микола тоді вирішив показати хлопцям колекцію своїх марок. Він збирав її з дитинства і дуже нею дорожив. Поки він відвернувся, щоб налити собі води, Дмитро, старший, відірвав у кількох найцінніших марок кутики.

— Це було нудно, дідусю, — спокійно пояснив він.

Я побачила, як зблід Микола. Він так любив свою колекцію. Але замість того, щоб пояснити синові його провину, Олена знову виправдала його:

— Ну, це ж просто папірці, тату. Не роби трагедії. Я тобі куплю нові.

Микола лише мовчки зібрав марки і сховав їх подалі. Я бачила, що йому було дуже прикро, але він ніколи не любив конфліктів. А я? Я відчувала, що на мене повільно наповзає відчай.

Коли вони поїхали, ми витратили два дні на прибирання. Микола відтирав плями від варення з оббивки дивана, а я намагалася відмити фарбу зі стін. Тоді ж ми і знайшли на підлозі уламки тієї старої кришталевої вази. Вона стояла на полиці, високо, і мені навіть страшно було уявити, як вони до неї дотяглися.

— Нічого, Юлю, — намагався заспокоїти мене Микола, коли я ледь не плакала. — Переживемо. Тільки наступного разу ми якось так, щоб не у нас.

Минуло пів року. І тут дзвінок від Олени.

— Мамо, ми приїдемо до вас на тиждень у березні. У хлопців канікули.

Це прозвучало не як запитання, а як доконаний факт. Я одразу згадала той погром і вирішила, що більше не можу цього допустити.

— Олено, ми з Миколою планували поїхати до Одеси у березні. Ти ж знаєш, ми давно хотіли там побувати, — спробувала я обійти гострий кут.

— Ой, перестань, — сказала вона, не повіривши. — Ви можете поїхати й пізніше. Ми ж приїжджаємо!

— Ні, Олено, — вже твердо заявила я. — Я не готова приймати вас, якщо ти не можеш гарантувати, що діти не перетворять мій будинок на руїни.

Настала тиша. А потім вона не стрималася:

— Ти просто ненормальна! Яка мати таке скаже своїй дочці? Усі бабусі радіють онукам, а ти від нас відхрещуєшся! Ти просто егоїстка!

— Я — власниця свого будинку, — відповіла я, ледве стримуючи емоції. — І маю право на свій порядок. Якщо ти не можеш приборкати своїх синів, то, будь ласка, виріши питання з їхнім проживанням у готелі. Я не прошу вас не приїжджати, я прошу поважати мене і мій дім.

Після цього і стався той діалог, який я наводила на початку. Вона образилася, обізвала мене, і просто кинула слухавку.

З Миколою ми тоді довго говорили.

— Ти вчинила правильно, Юлю, — сказав він, обіймаючи мене. — Я теж не витримаю повторення того «тижня жахів».

— Але ж вона моя дочка… — прошепотіла я. — І я люблю онуків, чесно. Я ж не проти піти з ними в парк, купити їм іграшки, погуляти. Але не жити з ними в одній квартирі.

— Це і є та тонка грань, яку Олена не розуміє, — зітхнув Микола. — Їй здається, що ми маємо автоматично виконувати всі її бажання, бо ми — батьки. Вона не бачить, що перетнула межу між проханням і вимогою.

Через два дні подзвонив Андрій. Він завжди був більш розсудливим.

— Юліє Петрівно, доброго дня. Я чув, ви з Оленою посварилися.

— Привіт, Андрію. Не посварилися, а я просто озвучила свою позицію.

— Розумію. Вибачте за дітей і за той минулий раз. Ми справді були зайняті роботою і, мабуть, не догледіли. Але, будь ласка, не відмовляйте нам. Я обіцяю, ми приїдемо вдвох і заберемо хлопців до вас лише на день, щоб ви могли побачитися. Наступного разу поїдемо в готель, обіцяю.

Його слова мене трохи заспокоїли. Це було схоже на компроміс, на визнання моєї позиції.

— Андрію, — відповіла я. — Добре. Я готова. Але тільки за умови, що ви берете повну відповідальність за своїх синів. Якщо щось буде зіпсовано, то ви це відшкодовуєте. І жодного малювання на стінах.

— Звісно, домовилися, — він був радий, що конфлікт нібито вичерпано.

Олена тоді не передзвонила. Вона продовжувала ігнорувати мене, надсилаючи лише короткі повідомлення Миколі.

За два тижні до їхнього приїзду, Микола купив велику коробку олівців, фломастерів та альбомів.

— Якщо вже вони люблять малювати, то нехай малюють на папері, — сказав він.

Я прибрала всі крихкі речі зі столів і полиць, скрутила килими і сховала все, що могло бути потенційно розбите. Я готувалася, як до оборони фортеці.

І ось вони приїхали. Олена була холодна, ледь привіталася, і одразу пішла у свою кімнату. Діти ж одразу побігли шукати свої минулорічні іграшки. Але цього разу Микола і Андрій були напоготові.

— Хлопці, — сказав Андрій голосно, — пам’ятаєте, як минулого разу ми малювали на стінах? Цього разу малюємо тільки тут, — він показав на великий стіл, заставлений тими новими альбомами.

Марко почав вередувати.

— Я хочу бігати!

— У парку побігаєш, — сказав Микола, не підвищуючи голосу. — А зараз спокійно, інакше підемо звідси.

Дивно, але присутність батька і діда, які нарешті були рішучі, трохи дисциплінувала хлопців. Вечір минув напрочуд спокійно, хоча нерви були напружені, як струни.

Наступного дня Олена, Микола, Андрій і хлопці поїхали на екскурсію. Я залишилася вдома, щоб відпочити від цієї напруги. Коли вони повернулися, Олена підійшла до мене, коли ми були вдвох на кухні.

— Мамо, — сказала вона, дивлячись у підлогу. — Вибач. Я, мабуть, не усвідомлювала, наскільки ми тобі тоді заважали. І як важливо для тебе цей порядок. Я не мала права ображатися. Ми справді наступного разу знімемо готель.

Це було перше щире вибачення за багато років. Я зрозуміла, що вона, хоч і пізно, але усвідомила. Мої кордони нарешті були побачені.

Я обійняла її.

— Дякую, доню. Дякую, що зрозуміла. Я люблю вас. І я завжди рада бачити вас. Але, будь ласка, нехай це буде тільки на наших умовах.

Вони провели у нас ще два дні, наче в гостях. Хлопці були більш-менш слухняними, хоча іноді намагалися порушувати правила. Але тут же отримували зауваження від батьків чи Миколи, і це працювало. Коли вони поїхали, я почувалася втомленою, але не спустошеною. Вперше за довгий час я відчула полегшення і… повагу до себе від своєї дочки.

Звичайно, ми не стали ідеальною родиною. Олена все ще може бути різкою, а хлопці — некерованими. Але ми зробили крок до того, щоб наші стосунки стали чеснішими і здоровішими. Я відстояла своє право на власний простір, і це, мабуть, було найважливіше.

А ви? Як ви вважаєте, чи мала я право вимагати від дочки, щоб вона шукала житло, якщо не може контролювати своїх дітей?