Тут трапився ось який випадок. Один мій молодший друг, добряче молодший, Тарасу трохи за тридцять, сказав, що розлучився зі своєю дівчиною. Хоча раніше з нею дуже дружив, вони разом ходили в кіно та різні кафе, і навіть двічі їздили кудись відпочивати разом. Так дружив, що навіть збирався зробити їй пропозицію – ні, не завтра, а в найближчому майбутньому.
І раптом розлучився.
– Пересварилися? – перепитав я.
– Ні, розбіглися остаточно, – твердо сказав він.
– Що таке?
– Ви не повірете. Навіть кумедно! У неї раптом виявилися діти! Дівчинка два роки, та хлопчик п’ять місяців! Двоє! – Тарас це казав зі щирим збентеженням і подивом.
– Стривай, – я похитав головою. – Як це? Ти з нею давно?
– Років зо три, – відповів він.
– А може, це твої діти, а ти не звертав уваги?
– Та ні! – заперечив він. – Причому тут. У неї сестра була. У сестри – чоловік. Їх обох не стало одночасно, дорожня біда. І Настя моя їхніх діточок усиновила. Тепер крутиться. Ну, мати з батьком їй допомагають, мабуть.
– І що ти? – спитав я.
– А що я? До чого тут я? Вона мені сказала, звісно. Попередила. Що тепер вона раптом стала із двома дітьми. Це її вибір. Має право. Хоча все це дивно, звісно, – зітхнув він.
– А дітей куди подіти? Ну, цих сиріт-племінників?
– Там, з того боку, також є родичі! – обурився Тарас. – А вона на себе все взяла, їй двадцять шість, усе, кінець життя.
– Я, звичайно, не втручаюся, – сказав я. – Але моя порада: біжи до неї і на колінах проси, щоб вона пішла за тебе. Прошу! Адже це яка людина! Хіба сам не бачиш? Ти ж її старший років на десять, так? – Він кивнув. – Вона тебе ніколи не покине, навіть коли ти станеш старим, нерозумним і слабким!
– Ви думаєте? – спитав задумливо він.
– Впевнений, – сказав я. – Біжи до неї. Не гай часу.
Він замислився. Навіть трохи прикусив губу і наморщив чоло. Тим самим показав мені, що обмірковує мої слова. Витримав поважні півхвилини. Потім сказав:
– Напевно, звичайно, ви в принципі маєте рацію. Але краще я накопичу собі на старість. Я вже коплю, між іншим. І взагалі! – раптом спалахнув Тарас. – Може, я рано туди полечу, не доживу до старості А у листопаді ми з нею збиралися на Мальдіви. Але не в цьому річ. Я розумію, такий випадок. Але до чого тут чужі пелюшки – і я?
– Ні до чого, — сказав я. – Звичайно, ні до чого.
– Ви мене розумієте? – Зрадів він.
– Ні, – сказав я. – Але нічого не вдієш.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
