«Ви ж не забуваєте, кому завдячуєте своєю квартирою?» — кинув свекор, поправляючи окуляри. Я ковтнула образу, а Назар мовчав, як завжди, і ця тиша колола сильніше, ніж слова свекра. Того дня я зрозуміла, що наш шлюб тріщить по швах через ціну їхньої «допомоги»

Мої свекри позичили нам гроші на перший внесок за іпотеку. Я швидко пожалкувала, що взяла у них бодай гривню.

Коли я у їхній квартирі, моє обличчя ніби дерев’яніє. Я силую посмішку, відчуваючи себе ніяково, і втуплююся в тарілку з борщем. Назар мовчить. Як завжди. Він не помічає, як сильно я хочу, щоб він хоч раз сказав їм зупинитися.

Мені 33, у нас із Назаром двоє дітей, ми живемо в новій квартирі в київському Голосієві, і ззовні все виглядає ідеально. Але щойно я переступаю поріг квартири свекрухи, Ганни Петрівни, я стаю іншою. Напруженою, тихою, втомленою. Діти гасають по кімнаті, свекруха ставить на стіл миску з варениками, а я подумки рахую, скільки разів за вечір вона згадає про «квартиру». Зазвичай довго чекати не доводиться.

«Ну, як вам там живеться?» — питає свекор, Микола Іванович, поправляючи окуляри на носі.

«Добре, дуже добре», — відповідаю я чемно, намагаючись звучати щиро. — «Діти мають свої кімнати, район спокійний».

«Звісно, спокійний», — усміхається Ганна Петрівна, але в її голосі чути щось інше. — «Новобудова ж, не те що старі хрущовки. Але якби ми вам не допомогли, сиділи б ви досі в тій тісній орендованій квартирі на Позняках, чи не так?»

Я відчуваю, як щелепи стискаються. Посміхаюся, як маріонетка, і дивлюся на вареники. Назар мовчить. Він завжди мовчить. Я так хочу, щоб він сказав: «Мамо, досить. Ви позичили нам гроші на перший внесок, але це не означає, що ми маємо слухати про це до кінця життя». Але він лише наливає собі компот. Або поправляє бантик на голові нашої доньки Софійки. Він дивиться у вікно.

До того, як ми купили квартиру, ми орендували двокімнатну на Позняках. Тісну, з потертим ламінатом і вічним запахом чужої їжі з вентиляції. Я мріяла про своє. Про стіни, які можна пофарбувати в улюблений м’ятний колір. Про дитячі кімнати, де Софійка малюватиме, а Данилко складатиме свої конструктори. Про кухню, де поміститься стіл для сімейних вечерь. Але ціни в Києві кусалися, як собаки. Кредит ми могли взяти, але на перший внесок не вистачало. Тоді Назар сказав:

«Може, попросимо в моїх батьків? Мама казала, що допоможе, якщо ми захочемо щось купити. Для дітей же».

Я вагалася. Щось у глибині душі підказувало, що ця «допомога» матиме ціну. Але я погодилася. Ми пішли до Ганни Петрівни та Миколи Івановича. Вони вислухали, кивали, а потім свекруха сказала: «Звісно, Іринко, ми допоможемо. Для онуків же стараємося». Я тоді подумала, що це щиро. Я помилилася.

Їхня допомога стала невидимою угодою. Не просто грошима, а контролем, який я відчувала щоразу, коли ми приходили до них на вечерю. Кожна згадка про квартиру була як нагадування: «Ви нам винні. Не забувайте». Я хотіла віддати борг, але швидко зрозуміла, що справа не лише в грошах. Вони чекали вдячності. Постійної, безмовної, покірної.

«Але ж ви непогано живете, Іринко», — сказала Ганна Петрівна, відкладаючи виделку. — «Он, на море цього літа їздили. Ми з Миколою Івановичем усе життя тільки до дачі в Броварах їздимо. А ви — Одеса, пансіонати, ресторани».

«То була бюджетна поїздка, Ганно Петрівно», — тихо кажу я, намагаючись стримати роздратування. — «Ми поїхали за акційною путівкою, і то на п’ять днів».

«Ну, все одно ж поїхали», — усміхається вона, але в цій усмішці немає тепла. — «Якби не наша допомога, ви б і цього собі не дозволили».

Мої руки тремтять під столом. Я дивлюся на Назара, сподіваючись, що він щось скаже. Але він лише перекладає вареник на тарілці.

«Назар?» — тихо питаю я. — «Може, ти щось скажеш?»

Він зітхає. «Мамо, ну, це ж не так сказано», — бурмоче він, не піднімаючи очей. — «Вони просто турбуються».

«Турбуються?» — мій голос тремтить. — «Це турбота, коли щоразу нам нагадують про борг?»

«Іринко, не перебільшуй», — втручається Ганна Петрівна. — «Ми ж не кажемо, що ви нам щось винні. Просто нагадуємо, завдяки кому ви маєте свій дім».

Я відчуваю, як гаряча хвиля заливає обличчя. Хочу крикнути, але стримуюсь. Софійка з Данилком сидять за столом, і я не хочу, щоб вони бачили мою слабкість. Я встаю, тихо кажу: «Пробачте, мені треба винести сміття», — і йду до кухні. Там, біля раковини, я стою кілька хвилин, вдихаючи повітря, ніби воно може змити образу.

Коли ми повертаємося додому, я не витримую. Доки діти бавляться у своїй кімнаті, я повертаюся до Назара.

«Чому ти мовчиш? Чому ніколи не стаєш на мій бік?»

Він знімає куртку, уникаючи мого погляду. «Іро, ну що ти хочеш? Вони старші, вони так виховані. Не треба з цього робити проблему».

«Проблему?» — я підвищую голос, але стримуюся, щоб діти не почули. — «Назар, вони щоразу принижують мене! А ти просто сидиш і киваєш, ніби я сама в усьому винна!»

«Я не хочу з ними сперечатися», — каже він, розводячи руками. — «Вони ж батьки».

«А я твоя дружина! Чи це вже не має значення?»

Він мовчить. Дивиться в підлогу, як школяр, якого насварили. І в цю мить я розумію: я сама. У нього є його батьки, його мовчання, його спокій. А я? У мене є тільки діти. І ця квартира, яка більше не відчувається як дім.

Наступного тижня я знову опиняюся в гостях у свекрухи. Діти граються з їхнім котом, Назар говорить із батьком про футбол, а я прибираю зі столу. Я не хочу, але Ганна Петрівна настояла: «Іринко, допоможи, ти ж удома господиня». Я несу тарілки на кухню, коли чую їхню розмову з вітальні. Вони не знають, що я поруч.

«…Якби не ми, вони б досі тулилися в тій орендованій халупі», — каже Ганна Петрівна з ноткою гордості. — «А вона ще й незадоволена, усе їй не так».

«Та молодь така, — додає Микола Іванович. — Вважають, що їм усе на блюдечку подати мають».

«Цікаво, що б вони робили, якби ми попросили повернути ті гроші. Продали б, мабуть, той їхній модний диван?» — сміється свекруха.

Я застигаю. Тарілка ледь не вислизає з рук. Я роблю крок уперед і кажу, стараючись тримати голос рівним: «Ганно Петрівно, я все чула. І знаєте, мені набридло це слухати. Ви позичили нам гроші, і ми вдячні. Але це не дає вам права поводитися так, ніби ми вам усім зобов’язані».

Западає тиша. Свекруха кліпає очима, свекор кашляє. Назар, який щойно зайшов із коридору, виглядає розгубленим. «Іро, ну що ти…» — починає він.

«Ні, Назар. Досить», — перебиваю я. — «Я більше не буду мовчати».

Того вечора я забираю дітей і їду до своєї подруги Оксани. Назар не зупиняє, лише питає: «Ти куди?» Я відповідаю: «Мені треба подумати». Він киває, і я бачу в його очах полегшення. Йому легше, коли я не влаштовую сцен.

Оксана живе в однокімнатній квартирі на Лівому березі. У неї є розкладний диван і маленький балкон, де ми п’ємо чай і говоримо до півночі. Вона слухає, не перебиваючи, а потім каже: «Іро, ти заслуговуєш на більше. Ти не мусиш тягнути це все сама».

Я киваю, але в душі — порожнеча. Я згадую нашу стару орендовану квартиру. Вона була тісною, з протертим диваном і вічними скаргами сусідів. Але там ми з Назаром сміялися. Ми будували плани, мріяли про майбутнє. А тепер? Тепер я відчуваю, що втратила не лише себе, а й нас.

Через тиждень я зустрічаюся з Назаром у кав’ярні на Подолі. Він приходить із запізненням, з мокрим від дощу волоссям. Сідає навпроти, і я бачу, що він нервує.

«Вибач», — каже він тихо. — «Я знаю, що мав би тебе підтримати. Але вони мої батьки, я не можу з ними сваритися».

«А зі мною можеш?» — питаю я, дивлячись йому в очі.

Він опускає погляд. «Я не хочу втрачати тебе, Іро. Але я не знаю, як це виправити».

«Назар, справа не в твоїх батьках. Справа в тобі. Ти обираєш їх, а не мене. Кожного разу, коли я чекаю, що ти станеш на мій бік, ти мовчиш».

Він не відповідає. Ми сидимо в тиші, і я розумію, що це кінець. Не тому, що я його не люблю. А тому, що я більше не можу любити себе, залишаючись у цьому.

Я залишаюся в Оксани. Ми з дітьми ділимо її маленьку квартиру, але тут затишно. Софійка малює на балконі, Данилко будує вежі з кубиків. Я влаштувалася на другу роботу — вечорами веду онлайн-курси. Гроші йдуть на оренду і на те, щоб відкладати на повернення боргу свекрам. Я не знаю, скільки це займе, але я хочу зробити це сама.

Назар пише повідомлення: «Як діти? Як ти?» Я відповідаю коротко, але не готова до розмов. Мені потрібно повернути себе — ту Ірину, яка сміялася, мріяла і не боялася говорити.

Я не знаю, що буде далі. Чи повернуся я до Назара? Чи куплю свою квартиру? Чи зможу пробачити? Але я знаю, що більше не хочу бути тією, хто мовчить. І я хочу запитати вас, читачів: як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто боротися за шлюб, коли відчуваєш, що залишаєшся сам на сам зі своєю боротьбою?