— Вибирай, хто для тебе важливіший у цьому домі! — вигукнула я, вказуючи на зібрані валізи свекрухи. Святослав завмер, і в його очах я побачила не підтримку, а дитячий страх перед гнівом матері. Наша сім’я трималася на тонкій нитці, яку Інна Василівна вже тримала у своїх руках. Тієї ночі тиша в квартирі стала занадто підозрілою.

Я стояла на порозі власної кухні і не впізнавала її. Запах чужих спецій, переставлені баночки з крупами та ідеально чиста, але якась холодна поверхня столу. Святослав сидів за обідом і з апетитом їв те, що приготувала його мати. Інна Василівна з’явилася в нашому житті два тижні тому, приїхавши нібито на кілька днів, але її речі вже впевнено займали полиці в нашій шафі.

— Спробуй, Інно, це за моїм особливим рецептом, — сказала вона, навіть не дивлячись у мій бік.

Я присіла на краєчок стільця, відчуваючи, як повітря в кімнаті стає густим від невисловлених претензій. Мій чоловік підняв очі, усміхнувся і промовив:

— Тобі варто повчитися у мами, вона знає, як правильно тушкувати овочі.

— Я готую так, як подобається нам, Святославе, — тихо відповіла я, хоча всередині все тремтіло.

— Нам чи тобі? — втрутилася Інна Василівна. — Чоловік має отримувати повноцінну їжу, а не ваші ці перекуси на ходу. Ти ж зовсім не дбаєш про його здоров’я.

Я мовчала. Кожне слово було як дрібна скалка. Вечір минав у дивному ритмі: вони обговорювали спільних знайомих, а я почувалася зайвою в декораціях власного дому. Коли ми нарешті залишилися в кімнаті удвох, я спробувала почати розмову.

— Святославе, коли твоя мама збирається додому?

Він здивовано подивився на мене, відкладаючи телефон.

— А чим вона тобі заважає? Вона ж допомагає, прибирає, готує. Хіба тобі не легше?

— Це мій дім. Я хочу ходити тут у тому, у чому мені зручно, і готувати те, що я хочу. Вона переставила навіть мої квіти на підвіконні, бо їй здалося, що там мало світла.

— Ти просто занадто гостро на все реагуєш. Мама хоче як краще.

— Краще для кого, Святославе? — запитала я, але він уже заплющив очі, вдаючи, що засинає.

Наступного ранку все почалося знову. Я прокинулася від звуку пилососа. О сьомій ранку в суботу. Інна Василівна вже встигла випрати наші рушники і тепер заходилася наводити лад у вітальні.

— Доброго ранку, — сказала я, намагаючись стримати роздратування.

— О, прокинулася? Я вже і сніданок приготувала, і пил витерла. Ти б подивилася, що у вас під диваном робиться. Це ж дихати неможливо.

— Я збиралася прибрати сьогодні сама.

— Збиралася — не означає зробила. Жінка має тримати оселю в чистоті щодня, а не чекати натхнення.

Я підійшла до плити, щоб заварити каву, але виявилося, що мою улюблену турку переставили кудись углиб нижньої полиці.

— Де моя турка? — запитала я, відчуваючи, як голос починає тремтіти.

— Я її сховала, вона вже стара і негарна. Я купила вам новий чайник, він набагато практичніший.

— Але я люблю каву з турки! Це був подарунок моїх батьків.

— Батьки подарували — то нехай у них і стоїть. А в цьому домі має бути порядок.

Святослав вийшов з ванної, потираючи обличчя.

— Що за галас зранку?

— Твоя мама викинула мою турку, — сказала я, ледь стримуючи сльози.

— Я не викинула, а просто переставила, — спокійно зауважила Інна Василівна. — Святику, сідай їсти. Я зробила твої улюблені налисники.

Мій чоловік сів за стіл, ігноруючи мій стан. Він просто почав їсти, насолоджуючись увагою матері. У той момент я зрозуміла, що в цій квартирі тепер троє людей, і я серед них — на останньому місці.

Минуло ще кілька днів. Напруга зростала. Я намагалася затримуватися на роботі, щоб менше часу проводити вдома. Коли я поверталася, мене чекали повчальні лекції про те, як правильно економити воду, як прати білизну і чому я повинна більше часу приділяти чоловікові, а не кар’єрі.

— Ти знаєш, Інно, — почала свекруха за вечерею, — Святослав у дитинстві був дуже вразливим. Йому завжди потрібна була особлива турбота. Я бачу, що ти не справляєшся. Ти занадто холодна з ним.

— Яка я з чоловіком — це наша особиста справа, — відрізала я.

— Ой, не кажи так. Мати завжди бачить більше. Ось вчора він прийшов втомлений, а ти навіть не спитала, як пройшов його день. Відразу пішла в душ.

— Я теж була втомлена.

— Робота — це не виправдання для дружини.

Я подивилася на Святослава. Він мовчав, зосереджено розглядаючи візерунок на тарілці. Він ніби розчинився в цій ситуації, дозволяючи матері говорити за нього і замість нього.

— Святославе, ти згоден з мамою? — запитала я прямо.

Він підняв очі, у них читалося розгублення.

— Ну, вона просто хоче, щоб нам було затишно. Чому ти постійно йдеш на конфлікт?

— Конфлікт? Це я йду на конфлікт? Я просто хочу жити своїм життям!

— Твоє життя — це і моє життя також, — втрутилася Інна Василівна. — Я виховала сина не для того, щоб він жив у хаосі.

Того вечора я пішла спати в іншу кімнату. Я не могла більше терпіти цю присутність, яка заповнювала кожен куточок моєї душі. Мені здавалося, що стіни стискаються. Я чула, як вони на кухні про щось тихо розмовляють, і кожне їхнє слово здавалося мені змовою проти мого спокою.

Наступного ранку я прийняла рішення. Коли Святослав пішов на роботу, я підійшла до Інни Василівни.

— Я забронювала вам квиток на завтрашній вечір.

Вона завмерла з ганчіркою в руках.

— Що ти сказала?

— Квиток. Додому. Я вдячна за вашу допомогу, але нам час повертатися до свого ритму.

Вона повільно поклала ганчірку на стіл. Її обличчя стало кам’яним.

— Ти виганяєш мене? Матір свого чоловіка?

— Я прошу вас повернутися до себе. Ви гостя, а гостям час і честь знати.

— Ми ще подивимося, що скаже Святослав.

Коли чоловік повернувся, вдома була справжня буря. Мати зустріла його зі сльозами, розповідаючи, як я грубо з нею обійшлася. Святослав вилетів у коридор, де я складала речі.

— Ти з глузду з’їхала? Як ти могла так сказати мамі?

— Я сказала правду. Вона переходить межі.

— Вона моя мати!

— А я твоя дружина. Вибирай, хто для тебе важливіший у цьому домі.

Він зупинився. Його дихання було важким.

— Ти ставиш питання так різко?

— Так, бо інакше не виходить. Я не хочу жити в тіні твоєї мами. Я хочу мати свій дім, свої правила і свою кухню.

Він розвернувся і пішов до матері. Я чула, як вони сперечалися за зачиненими дверима. Потім наступила тиша. Така важка, що хотілося кричати.

Зрештою, Інна Василівна поїхала. Але мир не настав. У нашому домі оселилася холодна тиша. Святослав став похмурим, він постійно дзвонив матері, скаржився на втому і на те, що йому не вистачає її підтримки. Кожна моя спроба налагодити контакт закінчувалася короткими фразами або відвертим ігноруванням.

Я зрозуміла, що виграла битву за квартиру, але, можливо, програла щось набагато важливіше. Наша кухня знову стала моєю, кава з турки пахла так само, як раніше, але смак у неї був гіркий.

— Ти все ще злишся на мене? — запитала я його одного разу.

— Я не злюся. Я просто зрозумів, що ти не цінуєш мою сім’ю.

— Але ти і є моя сім’я! — вигукнула я.

— Сім’я — це не тільки двоє людей. Це повага до старших, це традиції. А ти все це зруйнувала своєю гордістю.

Ми сиділи в різних кутках кімнати, і між нами була прірва. Я дивилася на нього і не впізнавала ту людину, за яку виходила заміж. Де той впевнений чоловік? Тепер переді мною був хлопчик, який образився, що в нього забрали улюблену іграшку у вигляді маминої опіки.

Одного дня я повернулася додому і побачила, що його речей немає. На столі лежала записка: — Поїхав до мами. Мені треба подумати, чи зможемо ми жити разом, якщо ти не приймаєш моїх близьких.

Я сіла на диван і просто дивилася у вікно. Дощ бив у скло, і небо було сірим, як і мій стан. Я не знала, чи хочу я, щоб він повертався. Чи можливо побудувати щось на уламках, коли фундамент виявився таким хитким?

Минув тиждень. Він не дзвонив. Я теж мовчала. Мені хотілося зрозуміти, чи сумую я за ним, чи просто за звичкою відчуваю порожнечу.

Раптом у двері задзвонили. Я підійшла, серце калатало десь у горлі. Відчинила. На порозі стояв Святослав. У руках він тримав сумку, а за його спиною… знову стояла Інна Василівна.

— Мама вирішила, що нам треба серйозно поговорити і знайти компроміс, — сказав він, не дивлячись мені в очі.

Вона пройшла повз мене, як господарка, навіть не знявши взуття.

— Ну що, невістко, бачу, без нас тут зовсім сумно стало? — промовила вона з легким усміхом, у якому не було ні краплі доброти.

Я стояла в коридорі і відчувала, як усе всередині камяніє. Мої межі знову були порушені, і цього разу — за мовчазною згодою того, кому я довіряла найбільше.

— Ти знову привів її без моєї згоди? — прошепотіла я.

— Вона хоче помиритися, Інно. Дай їй шанс.

— Це не вона хоче помиритися. Це ти не можеш без неї дихати.

Інна Василівна вже була на кухні. Я чула, як вона відчиняє шафки, перевіряючи, що змінилося за час її відсутності.

— Святику, тут знову цей старий посуд! — гукнула вона. — Я ж казала, що його треба замінити.

Він пішов до неї, залишаючи мене одну в темному коридорі.

Я дивилася на свої руки і бачила, як вони тремтять. У цей момент я зрозуміла, що боротьба за власну територію — це не тільки про стіни і каструлі. Це про те, чи маєш ти право бути собою у стосунках, де третій завжди присутній, навіть якщо він далеко.

Вечір знову наповнився звуками чужих розмов і повчань. Я зачинилася у спальні, слухаючи, як на моїй кухні вирішується моє майбутнє без моєї участі.

— Мамо, ну не будь такою суворою до неї, — чувся голос Святослава.

— Я не сувора, я справедлива. Вона має зрозуміти своє місце.

Місце. У кожного в цьому житті є своє місце. Питання лише в тому, хто його визначає — ти сама чи хтось інший, хто вважає, що знає краще.

Я зібрала невелику сумку. Тільки найнеобхідніше. Документи, телефон, кілька речей. Вийшла в коридор, де вони обоє сиділи за столом, обговорюючи плани на вихідні.

— Куди це ти зібралася? — здивовано запитав Святослав.

— Я йду.

— Куди? Зараз уже пізно.

— Це не важливо. Важливо те, що в цьому домі для мене більше немає місця.

Інна Василівна підняла брову.

— Знову твої істерики? Святославе, ти бачиш?

— Це не істерика. Це вибір, — сказала я і зачинила за собою двері.

Я йшла нічним містом, і холодне повітря приємно охолоджувало обличчя. Попереду була невідомість, але вона лякала менше, ніж перспектива прожити все життя під чужим наглядом.

Чи справді можна зберегти сім’ю, якщо один із партнерів так і не зміг відірватися від батьківської опіки, і чи варто приносити власну особистість у жертву чужому уявленню про ідеальну господиню?