Вирішив я, а точніше моя дружина Аня, позбавиться старого дивана і купити новий. “Підкопили” грошей, і виставили оголошення про продаж старого, за цілком символічну плату.
Але несподівано про наш продаж дізнається тітка Тоня, двоюрідна сестра моєї матері. Дзвонить.
– Ви ще диван не продали?
– Поки що ні, – відповідаю і розумію, що вона мене просто так не відпустить.
– Поступіться трохи?
– Тітко Тоню, там і поступатися нічого, та й навіщо він вам?! – почав я відмовляти родичку.
– А де я за таку ціну куплю диван?!
– Тільки давайте відразу тоді умовимося, виносите самі, оплачуєте, і потім щоби без претензій!
– Які претензії? Ти ж мене знаєш!
В тому й діло, що знаю, подумав я.
– Але гроші я за два рази віддам, – почала ставити умови тітка.
– Ні, так не годиться! Оплата одразу!
– У мене зараз немає, мені що у сина “займати”?
– Як хочете, – відповів я.
– Добре, увечері син приїде і ми прийдемо подивимося.
Приходять увечері, на вигляд обоє незадоволені. Оглядали диван, мало не кожну ниточку.
– Давай допоможеш його винести! – почала тітка Тоня.
– Виносите самі, я ж казав!
– Тобі, що важко допомогти? – запитала тітка, а її син стояв осторонь і не втручався.
– Так! – відповів я, – і напевно йдіть ви додому, я вам нічого продавати не буду!
– Та кому він потрібен, ваш диван, там пружини стирчать, розвалиться скоро! – почала обурюватися тітка.
Випроводив і розізлився на себе за м’якотілість.
Пройшов день. Знову дзвонить тітка Тоня.
– Ну що, ти заспокоївся? – запитує.
А мені й відповідати не хочеться.
– Ми сьогодні диван заберемо, самі винесемо. Зараз син прийде із хлопцями, вже домовився.
А в мене щось спрацювало, що в голові пов’язане з принципами, і не захотів я його продавати. Прямо не продам тітці і все.
– З ким, – питаю, – домовився?
– З хлопцями…
– Але не зі мною!
– Я тобі зателефонувала, домовляюсь, – сміючись і зображуючи люб’язність, щебетала тітка Тоня.
– Ну і?
– Що і?
– Домовлятися з вами я не збираюся!
– Я зараз твоїй матері зателефоную, що значить не збираюся!?
– Та дзвоніть кому хочете, – відповів я і поклав трубку, реально втомила.
Хвилин за десять у двері постукали.
– Ми по диван, – сказав один із трьох хлопців.
Я вже махнути хотів на всю цю плутанину, затіяну тіткою Тонею, і готовий був погодитися продати.
– А гроші за диван де? – втомлено питаю.
– Нам не давали, сказали тільки забрати, – відповів один із вантажників.
Дзвонить телефон. Тітка Тоня відразу запитує:
– Там вантажники вже прийшли? Нехай виносять тоді, зараз машина під’їде.
– Ну а гроші де? – вже майже погодився я на цей продаж.
– Я з твоєю матір’ю поговорила, за два рази віддамо, не хвилюйся.
Знаю свою маму, на таке вона ніколи б не пішла, в такі речі вона не втручається і дотримується таких поглядів щодо рідні, як і я.
– До побачення, – відповів я, розуміючи, що голову мені задурила тітка Тоня з неймовірною силою.
– Хлопці, відбій, – сказав я вантажникам, зачиняючи двері, – Ви не за адресою!
Потім тітка Антоніна мені ще довго дзвонила, але я реально втомився від неї і її приколів.
Диван продали за кілька днів адекватним людям, про тітку Тоню намагаюся не згадувати. Завтра з дружиною по новий диван поїдемо.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
