Вже 10 років не їм і не п’ю у свекрухи. Не можу себе пересилити, хоч мама чоловіка і так і сяк старається, клянеться, що такого більше не буде.

То було якесь свято, ми з Дімою недавно одружилися і пішли до його мами.

Після смачного обіду свекруха запропонувала кави з тістечками, я, звичайно, погодилась.

І ось сиджу, тримаю горнятко кави, п’ю потихеньку. І тут мені щось до губи липне. Думала, кусочок тістечка упав у каву з рота.
Добре, що жувати не почала і взяла «кусочок» пальцями, щоб глянути на нього.

Вгадайте що то було?

Ага. Тарган. Не живий вже само собою, бо його ж залили гарячою кавою.

Я, здається, перестала дихати на кілька секунд. Серце стукало десь у горлі. Рука затрусилася так, що я ледве не впустила чашку.

Що робити? Кричати? Виплюнути всі слова, що напрошувалися на язик?

Діма щось захоплено розповідав татові, свекруха саме різала торт, а я сиділа з тим чорним створінням у пальцях і не знала, як поводитись.

Хотіла тихенько витерти руку серветкою, зробити вигляд, що нічого не було. Але от як тепер дивитись на ту каву, на тістечка, на все це?

— Ти чого? — помітив Діма, що я зблідла.

— Я, — ковтнула й наважилася. — У мене тут тарган, у каві.

Свекруха різко підняла голову, а потім як заголосить:

— Ой Боже мій! То не може бути!

Я мовчки простягла їй того доказового таргана. Вона поглянула, а тоді нервово засміялася.

— Ой, ну що ти, ну, всяке буває! Ти ж бачиш, що він не живий а значить, уже не небезпечний!

Мене мало не знудило.

— Все одно, якось не дуже хочеться пити далі, — прошепотіла я.

— Та він випадково! — не вгавала вона. — Напевно, з тих, що виводили два тижні тому!

І тут мені стало ще гірше.

— Ви їх виводили чимось?

— Так, вони тут десь вилізли, але то таке, знаєш, сусіди ж винні, десь із підвалу, напевно.

Діма нарешті взяв чашку, подивився і скривився.

— Фу, мамо, ну це реально жесть.

— Та не перебільшуйте! — махнула рукою свекруха. — Ти що, думаєш, що в кафе, куди ви ходите, їх немає? Там ще гірше!

— Я не хочу більше кави, — коротко сказала я, відсуваючи чашку.

— І що тепер? — ображено глянула на мене мама Дмитра. — Не будеш у нас їсти?

Я нічого не відповіла. Але всередині вже знала — так, не буду.

Минуло десять років, а я досі не можу переступити через той випадок. Свекруха ображається, весь час намагається напоїти мене чаєм чи кавою, особливо на свята, але я чемно відмовляюся.

— Ти вже забулася б, скільки років минуло! — каже вона.

А в мене перед очима той день.

Дівчата, що робити? Я реально надто перебільшую? Чи таки маю право на свої «таракани в голові» після такого і веду себе так, як можу і хочу?

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.