fbpx
життєві історії
Вже багато років я працюю в одній із київських клінік. В мене багато рідних та друзів, з якими я радо зустрічаюся і при потребі допомагаю. І ось на днях телефонує мені Володя, дивно, що я взагалі його впізнав, бо не бачились вже купу років. – Привіт, Андрію! Чи не міг би ти мене, по-приятельськи, обстежити в своїй клініці? – Я, звичайно, нікому не відмовляю, але думаю, це був його останній візит

Вже багато років я працюю в одній із київських клінік. В мене багато рідних та друзів, з якими я радо зустрічаюся і при потребі допомагаю. І ось на днях телефонує мені Володя, дивно, що я взагалі його впізнав, бо не бачились вже купу років. – Привіт, Андрію! Чи не міг би ти мене, по-приятельськи, обстежити в своїй клініці? – Я, звичайно, нікому не відмовляю, але думаю, це був його останній візит.

Старі “друзі”!

– Алло, Андрію, це ти? Це Володя, пам’ятаєш мене? Як у тебе справи?

– Привіт, Володя, скільки літ, скільки зим… Років десять тебе не чув. У мене все по старому, кручусь, працюю…

– Я  тобі якраз по роботі телефоную. Чи не міг би ти мене, як свого старого друга, подивитися позачергово, а то у мене щось болить і я не знаю що.

– Володю, я тебе звичайно подивлюся, тільки запам’ятай одну річ: мої старі друзі всі зі мною, а ті хто телефонує лиш тоді, коли щось припече, ті просто пацієнти…

Бережіть своїх друзів!

Фото ілюстративне – pixabay

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

You cannot copy content of this page

facebook